Версія для друку Версія для друку

Хоч було й важко, але цікаво

Без названия

Умився в потічку
І таке було, правда хоч і давненько, але було. Ще тоді, коли у друкарні текст газети набирали вручну, тобто, цинкові літери складали одну до одної і так виходив текст, який потім складали у гранки із них виходила полоса, тобто сторінка. Одним словом робота була копітка і малопродуктивна. Саме через те випуск газети затримувався до пізньої ночі.
А одного разу готова набрана і зверстана сторінка розсипалася, так, що довелось заново набирати і складати. Тож, що до друку підписувати як черговому довелось, як мовиться на зорі. Ніч пройшла у вичитуванні, перечитуванні, а наступного дня я вже мав завдання написати нову публікацію із Довжанського лісгоспу. Коли даний номер був готовий до друку, не роздумуючи подався на поїзд і коли сонечко сходило я вже був у Довгому. По дорозі із станції зійшов у потічок, умився і так пішов по своїй роботі, бо знав, що у наступний номер газети треба здати написане.
Зустріч і Палком.
Про затримання з випуском газети у ті часи повторятися не буду, тільки скажу, що клопоту було, ой було! Пригадую, один з багатьох, трохи не пригодницьких випадків. Після того, як підписав черговий номер газети до друку, десь опівночі, поїхав велосипедом додому у Розтоку. Дорога була кам’яна, не асфальтована, як тепер – яма на ямі. Осіння ніч видалася теплою, темною. У районі теперішнього цегельного заводу (тоді його ще не було) посеред дороги ударяю у щось невідоме, і в ту ж мить почув голос.
–Нич, нич. – Добре знаючи Палка Ісака з Приборжавського, котрий проводив якесь таке бродяче життя, я відразу зрозумів його. У тій темряві допоміг йому піднятися на ноги і так ми розійшлися.
На полонині.
Може б про це й не писав, але людина котра була там разом зі мною зацікавила усіх чабанів, у котрих ми тоді були.
Коли ми із кореспондентом республіканської газети «Сільські вісті» Юрієм Прилюмом з чабанами говорили, записали, ознайомилися із їх роботою та життям, щирі, доброзичливі люди запросили нас до обіду. Пригостили тим, що мали – полонинський токан та свіже овече молоко. Вони крадькома зі мною радилися чи буде пан із Києва їсти їхню страву. Я відповів, що журналісти до всього звикли і не горді, а дуже людяні. Одначе знаючи, що ми з товаришем усе бачили – як овець доять, як у продимленому козанчику на відкритому вогні токан варять, насторожено спостерігали за нами. А коли побачили, що пан із Києва усе смачно з’їв, почали весело посміхатися, жартувати, різні пригоди полонинські розповідати. Одна з яких мені найбільше запам’яталася. Говорили, що чабан Михайло пішов по хворост і натрапив на величензну, десь три метри змію і повернувся до житла білий як стіна. Казали чабани, що та змія їх більше налякала ніж вовки, бо від звірів сильні собаки, а від змії – немає нічого. Так, що самим доводилося ночами чергувати. Залишившись на нічліг, ми теж насторожено спали. Та все ж, прокинувшись рано-вранці ми побачили і відчули красу неповторну, про яку передали у газетних публікаціях.
Від своїх слів
відмовились.
Із такими людьми довелось мати справу. А було воно так: Завітав до редакції перший секретар райкому партії І.І. Галас, і у приказному для нас тоні повідомив, що на полях під час суботників декотрі нечесні люди не працюють, а гостинки на лоні природи влаштовують. І перший секретар наказав поїхати на місце і все описати. Наш тодішній редактор І.І.Печора доручив цю справу мені. Незабаром я і поїхав у Доробратівський колгосп «Радянське Закарпаття», де й працювало багато приїжджих із райцентру. Пройшовся і побачив, що більшість із них працюють як і належить, а ось представники райвідділу народної освіти зібрались навколо невеличкого багаття, і там веселенько себе почувають. Підійшовши ближче, чую, що вже своє райВНО перейменували в райвино. Жартівливі промови перепліталися реготом. А навкруги люди працювали, зрідка поглядаючи на веселу компанію.
Ось про все це я так і написав. Але ж не тут то було. Друзі по райкому компартії – секретар райкому по ідеології Грицак та завідувач райВНО Бойко вирішили ту газетну публікацію спростувати. Питання виносили на бюро, котре як правило вів перший секретар, той же Галас. Присутнім на тому бюро був і редактор «Нового життя» Печора. Однак, коли нечесно спростовувалась газетна публікація, ні Галас, котрий сам бачив, що не всі учасники суботників чесно трудяться, про що й повідомив колектив редакції, ані Печора, котрий на сигнал першого секретаря мене посилав, не знаю чи промовчали, чи й вони приєднались до спростовувачів, але вийшло що від слів відмовились, а мені незаконно винесли догану. Незабаром мені Бойко по телефону каже: «Хто читав першу і другу публікацію розібрався хто за що дістав». Ось і таке бувало. Але як би там не було, коли б довелося ще раз обирати професію, я б вибрав тільки професію журналіста.

Василь МЕЛЬНИК.

Прокоментуй!

Ваш коментар

*