Версія для друку Версія для друку

І стане на ноги народна газета наші інтерв’ю

Газета

Для теперішніх журналістів старшого покоління роки їх молодості пройшли під наставництвом досвідчених із якими своєрідним «зв’язковим» став Михайло Іванович Ціцак. Серед його творчих сходинок – редактор-організатор районного радіомовлення, заступник редактора і редактор районної газети. Із усіх попередніх перших керівників, хто тричі на тиждень виводив видання «У світ» до читача, він єдиний живий-здоровий і при такому інтелігентному гуморі.
Цим фактом принагідно до ювілею ми і вирішили скористатися, щоб дати новожиттівським шанувальникам вдихнути «запах поліграфічної фарби» кінця редакційної історії минулого століття.
Не впадемо у великий гріх, якщо розкриємо одну давню редакційну таємницю: Михайло Іванович не тільки ім’я, по-батькові, але й псевдонім – Михайла Івановича Ціцака.

– Михайле Івановичу! Як Ви прийшли у районну журналістику, і яким Вам запам’ятався перший редакційний день?
– Сталося це дещо несподівано для мене. Я працював на посаді завідувача відділом шкільної молоді райкому комсомолу. Одного дня мій тодішній керівник Іван Лакатош (нині він кандидат економічних наук) викликав мене до себе і з деякою тривогою повідомив, що мене хоче бачити «старий». Так між собою ми називали першого секретаря райкому партії Анатолія Червінського. Іван Лакатош ще поцікавився, чи не натворив я чогось поганого. Я запевнив, що не маю ніяких гріхів.
Коли ми ввійшли до кабінету, привіталися, Анатолій Йосипович звернувся до мене:
– Михайле, із комсомолу на пенсію не йдуть, тільки на іншу роботу. Я спостерігаю за тобою, бачу, ти багато пишеш у різні газети. А от у нашій районці з’явилася вакансія, бо Олександра Сенинця забрали в «Закарпатську правду». Підеш працювати в редакцію?
– Звичайно що піду, це моя давня мрія…
– Розумію і даю тобі можливість здійснити її. Але я дозволяв тобі бути безпартійним у комсомолі, але газета в нас – орган райкому партії. Тому ти прямо тут пишеш дві заяви – про прийом на роботу та прийом у кандидати у члени партії.
А. Червінський тут же передзвонив тодішньому редакторові В. Звонарю і сказав, що Ціцак іде до нього із двома заявами.
Прийняли мене в колективі як свого, бо дуже я добре знав тут усіх і всі мене знали.
– Редактором Вас обрав журналістський, вірніше буде сказати, редакційний колектив. Не почували себе залежним від учорашніх колег, друзів, товаришів по перу і, чого гріха таїти, інколи і по столу?
– Пам’ятаю, коли мене обрали редактором, я сказав: – Керівник не може бути ангелом і я ним не буду. Таке життя. Але, чесно кажучи, мене влада не тішила. Хоча доводилося бути дійсно не ангелом. Я завжди чітко відділяв службові та особисті стосунки й намагався робити так, щоб перше не впливало на друге.
– Кілька десятиліть Вашої журналістської творчої біографії обрамили роки розвинутого соціалізму і глибокого брєжневського застою, калейдоскоп зміни кремлівських старців, горбачовської перебудови і становлення незалежної України. При цьому Вам вдалося зберегти людську гідність і не заплямувати честь журналіста.
– Кожна людина має прислухатися до свого внутрішнього чуття, до своєї совісті й не переступати межу, незалежно від влади й політики. Я знав багатьох чесних і порядних людей при радянському режимі і серед комуністів, і серед безпартійних, на таких і орієнтувався.
– Михайле Івановичу, Вам ніколи не доводилося жалкувати, що в ім’я служіння щоденного літописця історії Ви принесли в жертву непересічний талант оригінального дитячого поета, гумориста і перекладача?
– Журналістика для мене – справа всього життя. Я відчував себе журналістом до приходу в газеті і вважаю себе ним і досі. Ну а щодо літературних студій – звичайно, газетна робота не дуже сприяла цій справі. Та я не полишаю свого захоплення. Пишу. Мрію видати книгу, але соромлюся просити кошти у спонсорів.
– Ваше намисто знайомств, нерідко доволі близьких, в сучасній українській літературі, особливо останньої третини ХХ століття, щедро рясніє знаменитостями. З ким найтісніше склалися стосунки, хто найбільше припав до душі, з ким історія взаємин виблискує перлами? Порадуйте конкретними іменами та фактами.
– Моя доля склалася так, що ще під час навчання в університеті я близько зійшовся з такими відомими особистостями як Василь Вароді, Василь Ігнат, Борис Кушнір, Василь Густі, Степан Пойда.
Дуже добрі й щирі були стосунки з Василем Коханом, добре я знався з Василем Вовчком, Петром Скунцем, Василем Попом. Приятелював я із київським гумористом, працівником «Перця» Іваном Немировичем. Всі вони побували в моїй іршавській квартирі.
– Михайле Івановичу, так вже склалося, що Ви належите до тих журналістів Іршавщини, хто мав за теперішніми мірками, багатодітні сім’ї. Чи завжди вдавалося знаходити гармонію між роботою і родиною?
– Трьох дітей у сім’ї мав тільки мій добрий приятель О. Усенко та я. Специфіка роботи була така, що часто робочими були і субота й неділя. Дітьми, більше займалася дружина. Вдячний їй за те, що вона все витерпіла.
– Розставалися зі справою всього життя, можна сказати і не з власної волі. Та є ще порох у порохівницях. Що продовжує Вас надихати на творчість, братися за звичну авторучку?
– Те, що я пішом на пенсію достроково, вважаю правильним і дуже негативно ставлюся до тих, що в пенсійному віці тримаються за посаду, особливо керівну. А не братися за перо не можу, хоч наживаю собі нових ворогів. Та писав і пишу тільки правду.
– Але так само вправно тримаєте в звичних до сільської праці руках різний господарський реманент та інструмент. Похваліться успіхами свого ґаздування.
– Я пішов із міської квартири добровільно. Шість років доїжджав на роботу із Імстичова. Постійно утримуємо корів. Було таке, що їх було аж чотири. Тепер маю одну корову і телицю. Є свині, кури. На кролів чомусь не щастить.
Сіно для корови заготовляю сам. Вирощую кукурудзу, пшеницю, картоплю, буряки. Сад у мене посаджений і прищеплений власноручно. Троє внуків щоранку п’ють по кухлику свіжого молока й ростуть, нівроку, здоровими.

– Михайле Івановичу! Як Ви прийшли у районну журналістику, і яким Вам запам’ятався перший редакційний день?
– Сталося це дещо несподівано для мене. Я працював на посаді завідувача відділом шкільної молоді райкому комсомолу. Одного дня мій тодішній керівник Іван Лакатош (нині він кандидат економічних наук) викликав мене до себе і з деякою тривогою повідомив, що мене хоче бачити «старий». Так між собою ми називали першого секретаря райкому партії Анатолія Червінського. Іван Лакатош ще поцікавився, чи не натворив я чогось поганого. Я запевнив, що не маю ніяких гріхів.
Коли ми ввійшли до кабінету, привіталися, Анатолій Йосипович звернувся до мене:
– Михайле, із комсомолу на пенсію не йдуть, тільки на іншу роботу. Я спостерігаю за тобою, бачу, ти багато пишеш у різні газети. А от у нашій районці з’явилася вакансія, бо Олександра Сенинця забрали в «Закарпатську правду». Підеш працювати в редакцію?
– Звичайно що піду, це моя давня мрія…
– Розумію і даю тобі можливість здійснити її. Але я дозволяв тобі бути безпартійним у комсомолі, але газета в нас – орган райкому партії. Тому ти прямо тут пишеш дві заяви – про прийом на роботу та прийом у кандидати у члени партії.
А. Червінський тут же передзвонив тодішньому редакторові В. Звонарю і сказав, що Ціцак іде до нього із двома заявами.
Прийняли мене в колективі як свого, бо дуже я добре знав тут усіх і всі мене знали.
– Редактором Вас обрав журналістський, вірніше буде сказати, редакційний колектив. Не почували себе залежним від учорашніх колег, друзів, товаришів по перу і, чого гріха таїти, інколи і по столу?
– Пам’ятаю, коли мене обрали редактором, я сказав: – Керівник не може бути ангелом і я ним не буду. Таке життя. Але, чесно кажучи, мене влада не тішила. Хоча доводилося бути дійсно не ангелом. Я завжди чітко відділяв службові та особисті стосунки й намагався робити так, щоб перше не впливало на друге.
– Кілька десятиліть Вашої журналістської творчої біографії обрамили роки розвинутого соціалізму і глибокого брєжневського застою, калейдоскоп зміни кремлівських старців, горбачовської перебудови і становлення незалежної України. При цьому Вам вдалося зберегти людську гідність і не заплямувати честь журналіста.
– Кожна людина має прислухатися до свого внутрішнього чуття, до своєї совісті й не переступати межу, незалежно від влади й політики. Я знав багатьох чесних і порядних людей при радянському режимі і серед комуністів, і серед безпартійних, на таких і орієнтувався.
– Михайле Івановичу, Вам ніколи не доводилося жалкувати, що в ім’я служіння щоденного літописця історії Ви принесли в жертву непересічний талант оригінального дитячого поета, гумориста і перекладача?
– Журналістика для мене – справа всього життя. Я відчував себе журналістом до приходу в газеті і вважаю себе ним і досі. Ну а щодо літературних студій – звичайно, газетна робота не дуже сприяла цій справі. Та я не полишаю свого захоплення. Пишу. Мрію видати книгу, але соромлюся просити кошти у спонсорів.
– Ваше намисто знайомств, нерідко доволі близьких, в сучасній українській літературі, особливо останньої третини ХХ століття, щедро рясніє знаменитостями. З ким найтісніше склалися стосунки, хто найбільше припав до душі, з ким історія взаємин виблискує перлами? Порадуйте конкретними іменами та фактами.
– Моя доля склалася так, що ще під час навчання в університеті я близько зійшовся з такими відомими особистостями як Василь Вароді, Василь Ігнат, Борис Кушнір, Василь Густі, Степан Пойда.
Дуже добрі й щирі були стосунки з Василем Коханом, добре я знався з Василем Вовчком, Петром Скунцем, Василем Попом. Приятелював я із київським гумористом, працівником «Перця» Іваном Немировичем. Всі вони побували в моїй іршавській квартирі.
– Михайле Івановичу, так вже склалося, що Ви належите до тих журналістів Іршавщини, хто мав за теперішніми мірками, багатодітні сім’ї. Чи завжди вдавалося знаходити гармонію між роботою і родиною?
– Трьох дітей у сім’ї мав тільки мій добрий приятель О. Усенко та я. Специфіка роботи була така, що часто робочими були і субота й неділя. Дітьми, більше займалася дружина. Вдячний їй за те, що вона все витерпіла.
– Розставалися зі справою всього життя, можна сказати і не з власної волі. Та є ще порох у порохівницях. Що продовжує Вас надихати на творчість, братися за звичну авторучку?
– Те, що я пішом на пенсію достроково, вважаю правильним і дуже негативно ставлюся до тих, що в пенсійному віці тримаються за посаду, особливо керівну. А не братися за перо не можу, хоч наживаю собі нових ворогів. Та писав і пишу тільки правду.
– Але так само вправно тримаєте в звичних до сільської праці руках різний господарський реманент та інструмент. Похваліться успіхами свого ґаздування.
– Я пішов із міської квартири добровільно. Шість років доїжджав на роботу із Імстичова. Постійно утримуємо корів. Було таке, що їх було аж чотири. Тепер маю одну корову і телицю. Є свині, кури. На кролів чомусь не щастить.
Сіно для корови заготовляю сам. Вирощую кукурудзу, пшеницю, картоплю, буряки. Сад у мене посаджений і прищеплений власноручно. Троє внуків щоранку п’ють по кухлику свіжого молока й ростуть, нівроку, здоровими.

– Чи бували періоди, коли аж до болі хотілося покинути раойнку, і що не відпустило?
– Бували. Але я не допускав думки показати себе слабким.
– Михайле Івановичу! Журналістика районного масштабу дає шанс на людське щастя?
– Для мене найбільша складова щастя – у спілкуванні. А якраз журналістика дає цю можливість.
– Те, що в районі майже всі один одного знають і хтось комусь обов’язково кум, родич і сват – більше допомагає, чи стає на заваді?
– Робота в районці тим і складна, що тебе знає дуже багато людей і серед них немало близьких тобі. Але правда є одна. Доводиться йти на ризик. У мене бували й такі випадки, коли після критики, через деякий час ми подружили.
– До виходу на заслужений відпочинок Ви були переважно міським жителем, а Вашими сусідами – «абразивники». Що Вам, як журналісту, давало близьке сусідство із представниками одного із провідних заводських колективів Іршави?
– В Іршаві, на вулиці Чапаєва, ми жили дружно, разом справляли Новий рік, колядували. Цю дружбу з іршавськими сусідами підтримуємо й досі, адже тепер там живе син Михайло.
– Ми стоїмо на порозі роздержавлення комунальної преси. Як на Вашу думку, є в цьому реальна перспектива?
– Мова про роздержавлення почалася понад два десятиліття тому. Тепер вона стає реальністю. З одного боку це добре, бо в колективу не буде господаря, але з іншого при теперішніх економічних труднощах вижити без дотаційних коштів буде дуже тяжко. Але я не уявляю собі майбутнього без «Нового життя».
– Ви досвідчений журналіст, мудра і авторитетна людина. Хотілося б почути від Вас і про адміністративно-територіальну реформу, в яку ми якщо ще не вступили повноцінно, то із дня на день забредемо.
– Мені здається, що ця ідея йде від лукавого. Треба створювати робочі місця, не займатися нерозумними експериментами. На мою думку, села, які залишаться без сільрад чекає занепад. Адміністративно-територіальна система, яку маємо, складалася століттями і десятиліттями, тому навіщо її ламати?
– Михайле Івановичу, ми практикуючі нині журналісти, спостерігаємо не те, що тенденцію, а поголовну фемінізацію молодої журналістики. Як на Вашу думку, наскільки наша професія «сумісна» із тією чи іншою статтю?
– Не бачу в цьому нічого поганого. Головне, щоб перо було гострим і добрий розум. Всі пам’ятають, якими прекрасними в роботі були наші колеги – Наталія Бабинець та Тетяна Палінчак. Хоча, для стабільності роботи в колективах ЗМІ мають бути чоловіки.
– Сподіваємося зустрітися на 100-літньому ювілеї «Нового життя». І яким Ви його бачите?
– Сподіваюся, що районка успішно пройде процедуру роздержавлення і міцно стане на ноги як народна газета. Сподіваюся, що знайдуться в неї й меценати і вона відсвяткує не тільки свій сотий ювілей, а поведе відлік нового століття.
Розмову із
Михайлом Івановичем
вів Михайло ІСАК.

Прокоментуй!

Ваш коментар

*