Версія для друку Версія для друку

Народний редактор, або «нянько»

HU16Rz-FPMQ

Невдовзі після проголошення Україною незалежності, редакція Іршавської районної газети «Нове життя» не тільки позбулася свого комуністичного засновника, але й демократичним шляхом обрала нового редактора. Ним став Михайло Іванович Ціцак. Талановитий літератор, вроджений газетяр, толерантна людина, він пропрацював керівником видання у найбільш складний період становлення незалежної преси – майже півтора десятка літ до 2006-го року.
Михайло Іванович поєднав у собі практичний досвід, переданий йому знаменитими іршавськими журналістоми – Олександром Усенком, Василем Звонарем, Олександром Сенинцем, та принциповістю, що, прихована м'яким характером, проявлялася саме у найнеобхініші моменти у критичних ситуаціях для журналістського колективу. До 70-річчя районної газети «Нове життя» Михайло Іванович підготував цикл нарисів про метрів Іршавського часопису різних епох, який ми починаємо публікацією «Народиний редактор або «нянько».

Звідки прилипло прізвисько «нянько» до редактора «Нового життя» Василя Юрійовича Звонаря невідомо. Правда, казали, що до цього причетні його колега-ровесник О. Усенко, або трохи молодший О. Сенинець. Втім, Василь Юрійович анітрохи не ображався, а мудро віджартовувався:
– Якщо, сини мої, я – нянько, тоді вимагаю покори і шанування.
В. Звонар та О. Усенко були ровесниками і найстаршими в нашому колективі, який склався в середині 60-их років минулого століття (протягом кількох років «Нове життя» не виходило, тому що Іршавщина знаходилася у складі Берегівського району). Проте, біографії їх відрізняються, як небо і земля. Якщо О. Усенко ріс у країні, що будувала соціалізм, то В. Звонар в тій країні, де цей соціалізм і похідні від нього – голод, голодомор, тоталітаризм – засуджували.
У душі молодого Василя Звонаря, вихідця із гірського села Волоське (нині Підгірне), що якимось дивом став учнем Мукачівської російської гімназії, були щирі симпатії до Країни Рад. Вони особливо посилилися в період угорської окупації, коли нахабно вбивалося все рідне, насаджувалася примусова мадяризація. Вже тоді у своїх поетичних творах, написаних російською, він явно орієнтувався на Схід.
Ще йшла Друга Світова війна, коли закінчив гімназію і влаштувався помічником нотаря в Броді. В умовах глибокої конспірації він, угорський держслужбовець, передавав важливі відомості про рух угорських військ, які полювали за партизанським з’єднанням Усти-Прищепи, яке діяло в лісах Іршавщини.
Коли район було звільнено, молодий юнак, освічений, внутрішньо готовий прийняти правила нового життя, з головою поринув у його розбудову. Був організатором районної організації Спілки молоді Закарпатської України, першим директором районного будинку культури, але подальшу його долю визначила любов до слова притаманна йому ще з гімназії. Він писав про події, які відбувалися в районі в «Закарпатську правду» та інші тогочасні газети. А тут відкрили російськомовну обласну газету «Советское Закарпатье». Василя Звонаря, що досконало володів російською, взяли туди власкором.
Працював там до того часу, поки цю газету не закрили. Замість того «Закарпаську правду» почали дублювати російською мовою. А В. Ю. Звонаря призначили редактором «Нового життя» у рідній Іршаві.
У часи хрущовських раднаргоспів, коли Іршавський район ліквідували, В. Звонар працював заступником редактора в Берегові. На посаду редактора В. Звонар повернувся в Іршаву в 1965 році.
Довелося починати все спочатку. Кілька разів довелося змінювати адресу. Невлаштованість, брак кваліфікованих кадрів давалася взнаки. Напруга була великою. Газета виходила три рази на тиждень тиражем 15-16 тисяч примірників. Відносний комфорт працівники редакції відчули тільки через 5-6 років, коли редакції віддали частину приміщення колишнього райкому партії (тепер це колишній Промінвестбанк).
В таких умовах всім було несолодко, а редакторові – й поготів. Але він завжди був оптимістом, і, головне, добрим господарником. Дрова для опалення заготовлялися вчасно, пічки ремонтувалися, в редакції були автомобіль та мотоцикл. Можливо, й за цю турботу про колектив його назвали «няньком».
До речі, із редакційним мотоциклом мало не вийшов конфуз. Редакція не мала права купувати такий товар, але мала право на придбання товарів культурного вжитку. Користуючись цією щілинкою, «нянько» «купив» у магазині культтоварів … духовий оркестр. Він коштував якраз стільки, як мотоцикл, і це було законно. Звичайно, що ніякого оркестру в редакції не було, а появився мотоцикл.
При черговій фінансовій перевірці інспектор (а був ним відомий колись у районі заступник начальника райфінвідділу І. Г. Бабинець), побачивши документи на оркестр, запитав:
– А ти, Василю, на якій трумбеті граєш?
– На тій, що май велика, Іване!
За цим фактом були підстави відкрити кримінальну справу, але всі розуміли – криміналу тут ніякого нема. На цьому й зам’яли справу. А дорогами району ще багато років їздив «музично-оркестровий» мотоцикл.
А ще Василь Звонар був надзвичайно цікавою творчою особистістю. Він не любив ходити на заводи, будови, його стихією були колгоспи і особливо – лісоруби, лісівники. Його можна було побачити на найвіддаленіших лісосіках, літніх тваринницьких таборах. Він поважав людей, які працювали майже в екстремальних умовах і писав про них поетично, з любов’ю і ніжністю. Сам романтик за натурою, він шукав собі подібних серед героїв зарисовок і нарисів, котрі сипалися з-під його пера, як із рога достатку.

Творча за натурою людина, В. Звонар підтримував усіх, хто тягнувся до слова. За його редакторства найбільш потужно діяла літстудія «Промінь». На її засідання він запрошував професійних літераторів із Ужгорода. Поради молодим початківцям давали Юрій Керекеш, Василь Вовчок, Петро Скунць, Василь Діянич, Михайло Томчаній, Іван Чендей – ці імена знані на всю Україну. Було в кого вчитися і було кому. Назву тільки двох із тієї когорти літстудійців – Івана Петровція та Дмитра Креміня.
За широку натуру, простоту і людяність «нянька» називали народним редактором. А він і справді був залюблений у народну творчість, любив співати, знав безліч коломийок, народних пісень. А улюбленим його чотиривіршем було: «Як’ся мені не женити, хлопу молодому, стоять дівки, як ялівки, коло мого дому». Цю мелодію наспівував, коли був у доброму настрої. А в поганому починав іншої: «Ко не любить новту мою, най …. маму свою».
А таких, хто не любив його «новту», було хоч і небагато, але вони були сильніші. Здолали. Але він не здався, бо вони забрали в нього тільки посаду, але не талант, не розум.
До слова, журналістика стала сімейною справою в родині Звонарів. Його донька Ірина тривалий час була провідним журналістом «Закарпатської правди» та «Новин Закарпаття». Її чоловік, Василь Густі – голова правління обласного відділення Національної спілки письменників України. Син Павло – головний лікар районної лікарні №2 у м. Берестечку на Волині.
Помер В. Ю. Звонар на 91 році життя. Похований у м. Іршава.
Михайло ЦІЦАК, член НСЖУ.

Прокоментуй!

Ваш коментар

*