Версія для друку Версія для друку

«НА СВІЙ РОЗСУД», або публікація у «Новому житті», що розповідала про передовий економічний метод і мало не завершилася кримінальною справою для автора

Районка, як давній, добре доглянутий виноградник, має своїх опікунів серед числа читачів і дописувачів, які цю благородну справу передають із покоління в покоління. Так вже складалися взаємини цих людей із нашим часописом, що інколи вони виступали як герої журналістських матеріалів, але при цьому нерідко виступали і авторами серйозних публікацій на найрізноманітнішу тематику. Здебільшого це стосувалося їх життя, їх виробничої діяльності, громадських обов’язків…

Колишній головний економіст Іршавського районного шляхового ремонтно-будівельного управління, ця організація в різні роки носила різні назви, але впродовж всієї своєї історії діяльності займалася будівництвом і ремонтом доріг на Іршавщині, Василь Васильович Батрин із Довгого до дорожньої справи долучився ще дошкільням. Його дід Василь Іванович Батрин та його односільчанин Михайло Ілліч Кертис були «копоровами» – по-угорськи – шляховиками ще за часів ІІ-ої Світової війни. Згодом естафету від них перебрав середульший у роду Василь Батрин, а вже у кінці 1970-их – його син Василь. Всього у трудовій біографії цієї родини шляховиків налічується десь біля ста двадцяти років праці, вкладених у транспортні артерії району. Якщо брати їх статус чи ранги, то дід Василь Іванович та його син Василь Васильович, начальник будівельної дільниці, належали до середньої ланки керівництва підприємства, а вже Василь Васильович-молодший був як головний економіст серед його перших керівників. То вже було в зрілі роки, але ще дошкільням він разом із батьком та його робітниками об’їздив не тільки весь район, але й чимало сіл сусіднього –Виноградівського.
… На початку грудня 1987 року по-справжньому окрасою, або як тоді журналісти поміж собою висловлювалися – «гвоздьом номера» став подвійний фотопортрет, на якому фотокореспондент Петро Костянинець зафіксував двох красенів-чоловіків – батька і сина Батринів, обидва – Василі Васильовичі.
А за рік чи два до того сталася надзвичайна пригода із головним економістом райШЕРБУ Василем Батрином. Звичною практикою тоді, як і тепер, вважалося серед штатних працівників редакції замовляти матеріали на актуальну тематику провідним спеціалістам у тій або іншій сфері. Тепер навряд чи ми зможемо відтворити до дрібних деталей ту історію: хто із журналістів був ініціатором – замовником матеріалу, яким чином його готував автор і чому згодом на сторінках «Нового життя» появився підпис головного економіста – просто стерлося із пам’яті. Така практика не має в собі чогось аж занадто позазвичного. Сам Василь Васильович навряд чи зберіг би в пам’яті подібний епізод, якби не його своєрідне продовження.
Та про все по порядку. З кінця 1970-их до середини 1980-их років керівництво Радянського Союзу намагалося проводити які-небудь реформи, зокрема і в економічній сфері, аби вийти із кризи, що дедалі глибше руйнувала тіло країни. Серед таких люди середнього віку пам’ятають запровадження госпрозрахунку між структурними підрозділами підприємств та так само спроби зміцнити фінансову базу місцевих рад. Зокрема, «залишивши» їм 50 відсотків транспортного збору. Це по суті і було темою газетного виступу. Районному шляхово-ремонтному будівельному управлінню вже зменшили фінансування. Необхідно було вишукувати кошти, щоб організація продовжувала «жити». Одним із таких джерел і став на той час транспортний збір. Правда, його доводилося збирати по дрібках із кожної із сільрад. Аби прискорити цей процес, і написали статтю в районній газеті. Обставини склалися так, що як уже було зазначено, кореспонденцію підготував головний економіст і обробив журналіст. А вже далі, як інколи буває в авіатрощах – низка дрібних збігів обставин, що спричиняє катастрофу. Василя Васильовича про дату публікації із редакції не повідомили, сам він протягом вихідних суботнього числа районки не переглянув. Отож ніяким побитом не міг і подумати, що його запрошують через секретарку начальника до слідчого райвідділу міліції, причиною виклику якого стала публікація у «Новому житті». Міліціонер С. буквально ошелешив молодого чоловіка: «От ви тут пишете, що голови сільрад використовують державні кошти не за призначенням, як хочуть. Як це пояснити?»
Очікуваної за жанром німої сцени не було – «ОБХСник» вимагав відповіді, і то, не мешкаючи:
– Ви пишете, що голови сільрад будують собі будинки, купують машини? – провадив він своєї, водночас показуючи на статтю в «Новому житті», яка лежала перед ним на столі.
– Я такого не міг написати, – заперечував вражений Василь Васильович, тим часом шалено прокручуючи в голові можливі варіанти появи публікації …
Допомога надійшла несподівано, як і сама пригода. Хтось із колег правоохоронця покликав «на хвилинку» в коридор у якійсь нагальній справі. За цей короткий час «автор» статті встиг буквально «проковтнути» зміст публікації і до певної міри оговтатися від оказії, що так несподівано впала на його голову.
Подальший діалог відбувався приблизно в такому форматі:
– То що, голови сільрад використовують кошти, як хочуть, не за призначенням?
– Ні, там так не написано, а треба розуміти…
А треба було розуміти так, що тогочасне законодавство одними законодавчими актами передбачало одне, а іншими деколи зовсім інше. В цьому випадку транспортний податок розділявся 50 на 50: одна половина направлялася на рахунки облавтодору, а інша – в дохідну частину сільської ради, стосовно якої уже діяв інший закон про місцевий бюджет. Таким чином, цілком на правових основах керівники місцевих рад могли ці кошти направляти не тільки на ремонт доріг місцевого значення. Міліцейська «інтерпретація» не знайшла свого продовження у якій-небудь реальній справі.
З тих пір минуло три десятиліття, і цією колоритною історією Василь Васильович поділився із журналістом недавно у приватній обстановці.
Людина з добре розвиненим почуттям гумору, Василь Батрин про ту давню пригоду розповідає сьогодні як нехай і прикрий, своєрідний, але всього лише один із багатьох епізодів добрих взаємовідносин із районним часописом, його журналістами, зокрема тодішнім заступником редактора Тетяною Палінчак. Це сприяло систематичному висвітленню роботи колективу, що постійно підтримував транспортні артерії у належному стані. На запитання, чим же все-таки завершилася та пригода із публікацією, Василь Васильович, посміхаючись, оповідає, що походив із тиждень до райвідділу міліції, де все ще продовжувалися діалоги «глухого із німим» про використання коштів місцевими сільськими головами «на свій розсуд», але якось мляво, без особливого азарту зі сторони правоохоронців, а потім так і зійшло те ходіння нанівець.
Дружина Василя Васильовича – Ганна Юріївна, пригощаючи нас кавою, не тільки висловила свою думку про районку, але й, ніби між іншим, зауважила, що в їх родині вже є ще один доволі уважний читач «Нового життя» – це їх онучка, п’ятикласниця Маріанка, що росте у доньки Наталії. Маріанна, не дивлячись на свій вік, вже знає всіх журналістів часопису за прізвищами, має свої уподобання серед тем. Отож, у Довгому є родина Батринів, у якій уже в четвертому поколінні читають «Нове життя».

Михайло ІСАК

Прокоментуй!

Ваш коментар