Версія для друку Версія для друку

ВЕЛИЧНИЙ ПАСТИР З ПІДГІРНОГО

1-147x200

         По вулиці Перемоги, що є центральною в Підгірному, розташована Свято-Михайлівська православна церква. Біля неї привертає увагу одинока уквітчана могила, обкладена білою мармуровою плитою із високим хрестом. Тут покоїться ігумен Серафим, в мирі Бровді Михаїл Пантелеймонович.

        Народився він 12 травня 1903 р. у с. Чингава, що на Виноградівщині, в благочестивій віруючій родині. У нього був ще старший брат, який теж потім став священиком. Батько перед смертю розділив свої землі порівну між братами. Михайло, знаючи вже, що мирське життя не для нього, свою частину продав за 1000 крон, які віддав на будівництво в 1925 році в с.Дубрівці чоловічого скита на честь Іоанна Предтечі (зараз це жіночий монастир). Також особисто допомагав випалювати там цеглу для будівництва та за кілька кілометрів возив на Гору в бочках воду, якої близько не було. Після закінчення семінарії Михайло обрав у житті новий, тернистий шлях із новим іменем Серафим.

        На служіння в с. Підгірне, а тоді ще Волоське, він прийшов у 1933 році. В урочищі Черешинка, біля криниці, збудував собі хатину-мазанку – чотири стовпи, закопані в землю, обплів хмизом та обмазав глиною. В кімнаті обладнав куток, де молився перед іконами із запаленою свічкою. Поруч росли яблуні, шовковиця та виноград, з якого потім сам робив вино на причастя. У село доводилось йти декілька кілометрів і то не возовою дорогою, а навпростець, але відправи проводив завжди без запізнень, в точно визначений час. Перед проведенням церковних обрядів чи в домівках людей він любив розповідати про житіє святих та мучеників віри Христової. Православного духовенства не вистачало, а тому ігумен Серафим обслуговував не тільки Підгірне, а і Брід, Дешковицю, Кр.Мартинку, Ч.Потік, Смологовицю та Локіть. Завжди ходив із села в село пішки у формі православного монаха, не соромився, хоч за це його принижували, писали наклепи і навіть переслідували. Особливо важко було йому, коли в нашім краї панувала угорська влада. Гірка доля спіткала і його брата-священика, якого відправили у заслання, з якого той ніколи не повернувся. Якось повертався ігумен додому з Іршави, й зустрілися йому два жандарми, які почали без причини його бити і тягати за бороду. А скільки ще таких принижень перетерпів від інших невідомих людей та п’яниць, і тільки за те, що був православним монахом…

           З приходом радянської влади і утворення колгоспу ігумена Серафима вигнали зі своєї землі. На окраїні села, в затишку під горою, він побудував собі другу хатину. Вона складалася з невеличких сіней і кімнати, в якій були розміщені дерев’яний тапчан, ліжко із солом’яним матрацом та стіл. Посередині хати знаходилися сохи (підпори, що утримували стелю) та грубка. В кутку хатини було місце, де він молився. Все він зробив та обладнав своїми руками. Хата була вкрита соломою, а під її стріхами висіли бджоляні рамки. Так він їх зберігав, адже тримав у саду невелику пасіку. Щира молитва до Бога ігумена Серафима за тих, хто його просив, завжди допомагала. Невдовзі він став відомою людиною духовної допомоги. Вістка про його добрі діла та велике серце ширилася по всіх селах, і люди йшли до нього із своїми бідами. До нього приїздили навіть зі Львова, Києва, Санкт-Петербурга, Мінська… Найчастіше відмолював у дітей страх і припадки, тих, хто зловживав спиртним, та допомагав у час хвороби. За обряди, які проводив, чи за «страшну» молитву він плати не брав, суворо дотримуючись святого Писанія: «Не собирайте себе сокровищ на земле…» (Матфей, 6:19). Люди від доброї дяки давали йому хліба чи молока, трохи зерна тощо. Адже не жили в розкоші, тому зараз трохи смішно звучатиме, що за сповідь отець приймав лише одне куряче яєчко.

               І у роботі був добрий майстер. Мав ручну швейну машинку й не раз шив людям клочані «довгані», щоб мали що одягти чи латав рваний одяг, пошивав постоли. Сам міг наготовити собі дров на зиму. Не цурався й іншої рутинної та важкої праці. Старожили розповідають випадок, коли один вдячний чоловік з Москви приніс в подарунок йому чорну утеплену шкіряну безрукавку. Це був тоді дуже дорогий подарунок! Одного разу в дощову погоду трапився бідний циган, який попросив кусок хліба. Отець Серафим запросив до хати, нагодував його, зігрів, а коли той відпочив і йшов уже геть, то ще й віддав йому цю безрукавку. Здивованим людям він пояснив, що ця річ цигану більш пригодиться, а йому як подарунок прийшов – то так і пішов. Своїм прикладом він стверджував любов, смиренність, милосердя і добро, наставляв на істинний шлях. Завдяки цій світлій Постаті наше непримітне село стало відоме далеко за межами області, бо йшли люди зі своїми бідами, і отець за них молився, кожного заспокоював душевними словами. Це не подобалось войовничим атеїстам навіть із жителів села. Його переслідували, чинили всілякі перепони у відправленні богослужінь, вінчанні, хрещенні новонароджених дітей тощо. Останніх потай вночі приносили в великих сумках, й хрестив їх на дому.

            Кілька разів був побитий невідомими особами. Можливо, він їх і знав у обличчя, та нікому нічого про це не розповідав, ніколи не жалівся. Неодноразово траплялись випадки, що поки його не було вдома, то хату обкрадали. Але отець Серафим стійко переносив усі знущання, говорячи словами святого Євангелія: «Отче, прости їм, бо не знають, що творять» і тільки молився за своїх кривдників. Та було й так, що ті, які з нього знущалися, потім просили, щоб він їх висповідав і простив їм. У однієї провладної особи важко захворіла дочка, і він теж звернувся до Серафима через довірених людей, щоб той таємно прийшов і помолився за її здоров’я. Та ігумен передав йому, якщо той дійсно вірує, що молитва допоможе, хай сам прийде і запросить. І той прийшов, а дочка після молитви почала одужувати! Коли роки почали брати своє, в середині 80-их рр., йому з важким серцем довелось написати відмову в проведенні церковних Богослужінь. В селі почали прислуговувати інші священики. Серафим, коли міг, приходив на Службу Божу і, опираючись об колону посередині храму, тихо молився зі сльозами на очах.

          На вісімдесят п’ятому році життя, у суботу, 12 березня 1988 року перестало битися серце ігумена Серафима. Він помер у присутності друзів-односельчан та монахині Варвари із Дубрівського жіночого монастиря, яка в дні його немочі була поряд із ним і допомагала. Труна стояла в церкві, де три дні й три ночі безперестанку молились монахи, священики та небайдужі прихожани не тільки з нашого села, а і навколишніх. З місцем поховання визначились відразу: біля храму, в якому отець Серафим прослужив 53 роки. Проте з сільської ради дозвіл на це не давали. Хотіли, щоб його поховали на спеціально відведеному для цього місці, тобто цвинтарі. Та односельчани стали на своєму, зі словами: «Нехай попробують щось змінити!». Похорон відбувся у вівторок, 15 березня. Тернистий шлях життя був у схиігумена Серафима. Але його життя було прикладом справжнього християнина, проповідника слова Божого, православної віри, просвітителя Святого Євангелія та життя святих. Його вірне служіння Богу припало на важкі часи, але перенісши всі труднощі та негаразди, він не зламався, показавши нам всім приклад для наслідування. Пам'ять про цю незвичайну, світлу Людину у Підгірному ніколи не згасне.

 Наталія ХОДЄЄВА

Прокоментуй!

Ваш коментар

*