Версія для друку Версія для друку

Коли воскресають забуті слова

Василина

Оселя Василя і Василини Ловсків у Ільниці вирізняється з-поміж інших тим, що тут за чашкою запашної кави спілкувалися відомі особистості не лише краю, а й країни. Серед них – художники Петро Шолтес, Василь Бердар, Михайло Белень, Ернест Контратович, письменники Андрій Курков, Андрій Кокотюха, Василь Кузан, Петро Мідянка, Олександр Гаврош, професор Сергій Федака, підприємець Іван Рега…
Уся вітальня – в картинах і портретах. На одному з них, який намалював чоловік, дружина, Василина Михайлівна. Хлопець із шахтарського села уподобав її аж на Міжгірщині, у гірському селі Синевир.
– Після закінчення з відзнакою восьмого класу, – розповідає вона, – батьки радили мені вступити в Міжгірське медучилище. І додому близько, і лікаря завжди потрібно. А росла я між трьома сестричками. Була найменшою. І як прийнято у нас на селі – найменша повинна залишатися жити вдома з батьками, щоб допомогти у господарстві.
Та доля розпорядилася інакше. Мама і не здогадувалася, що п’ятнадцятилітня Василина поїхала поступати не в медучилище, а в Мукачівське педучилище. І поїхала не сама, а зі своєю подругою, однокласницею, Ганною Мокрянин, і обидві вступили. Тоді, правда, цінувалися знання.
Василина Михайлівна ще й дотепер згадує добрими словами навчання в педучилищі, перші самостійні уроки, викладачів. З особливою теплотою вона говорить про колишнього класного керівника Євгена Васильовича Гаврильця, викладача математики Антона Васильовича Павлика, вчительку російської мови та літератури Валентину Іванівну Рац та багатьох інших. Саме вони прищепили їй любов до професії, якій присвятила усе своє життя.
Педагогічну діяльність В.М. Ловска (дівоче прізвище Гаштур) розпочала в Брадолець-Колочавській восьмирічній школі. Ось як вона згадує про це:
– За час роботи в Колочаві неабияке враження на нас, молодих вчителів, справила тоді наша колегиня, вчителька німецької мови, до цього викладачка Львівського лісотехнічного інституту Ніна Дмитрівна Рикова. Її щирість, обізнаність, душевна простота, нас, тодішніх подруг – Христину Іваниш, Марійку Ковач і Валю Чоп’як просто заворожувала. «У вчителя, – любить повторювати вона, – має бути талант актора, щоб уроки для учнів були цікавими і привабливими.
Хтозна, як би довго тягнувся період романтизму, якби не юнак з Ільниці, який просто заполонив її дівоче серце. Вона вже більше без нього не могла. Кохання завжди приходить несподівано. І якщо воно справжнє, то на все життя. Так вона стала дружиною відомого в районі художника.
Десять років Василина Михайлівна вчителювала в с. Осій-Лази. Заочно закінчила Івано-Франківський педагогічний інститут імені Василя Стефаника. Із 1987 по 2006 роки працювала в Ільницькій школі-інтернаті. Вчила початкові класи, очолювала профспілкову організацію школи, а також паралельно була завучем по НВР. Тепер веде школярів у Країну Знань в Ільницькій ЗОШ І-ІІІ ступенів №1. Має вищу категорію і звання «Старший вчитель». Директор школи Ольга Василівна Попович високої думки про Василину Михайлівну:
– Повсякчас змінюються не лише програми навчання, тобто змістовне наповнення предмету, але і сам стиль, спосіб викладання. Постійно з’являються нові методики, і за всім цим треба стежити. Водночас їй доводиться постійно спілкуватися не лише із школярами, але й із їхніми батьками, бабусями і дідусями. Це люди, які належать до різних соціальних сфер, із кожним із них слід порозумітися, підібрати для них ключик, завоювати довіру, щоб і для них слова педагога були важливі, і вони виконували його рекомендації. Від такого взаєморозуміння залежить дуже багато. Василина Михайлівна вкладає в учня свої знання, досвід, душу і любов. У цьому і є внутрішній зміст професії вчителя.
На запитання, що найбільше її турбує, Василина Михайлівна відповіла:
– А проблема одна: батьки мало уваги приділяють дітям. Їдучи за кордон на заробітки, вони залишають їх на дідусів і бабусь. Тому мало хто з хлопчиків і дівчат самостійно тягнеться до знань, а здебільшого окремі відвідують кав’ярні і бари, зловживають спиртним і курять. Плоди днів теперішніх ми будемо пожинати через 10-15 років. Уже неодноразово підходили до мене колишні вихованці і бідкалися, що в школі мало уваги приділяли навчанню. Лише з часом воскресають забуті слова. Але часто це буває вже пізно…
Які б життєві негаразди не доводилося переборювати, на долю В.М. Ловска не скаржиться, не нарікає. Одне лише непокоїть її: за час проживання в Ільниці в рідній батьківській хаті, себто на Міжгірщині, доводиться бути не часто. Бо й своїх клопотів чимало: сім’я, робота, участь у громадському житті. Вона неодноразово була депутатом Ільницької сільради.
– І вже, – каже Василина Михайлівна, – всією сім’єю стараємося відвідувати рідню – у дні Різдвяних та Великодніх свят. Її батько, Михайло Іванович Гаштур, пройшов три концтабори, відпрацював 44 роки у Синевирському лісництві. Відрадно, що за весь трудовий стаж він жодного разу не був на лікарняному. Тепер йому 93 роки. А чоловік Василь, їдучи на малу батьківщину дружини, обов’язково бере з собою етюдник – він не може без пензля. Чимало художніх робіт намалював саме там, де гори підпирають небо, а ялиці, мов воїни, стоять на сторожі Карпат.
Про себе, свою роботу В. М. Ловска говорити не любить. Втім, і не треба. Неодноразово буваючи в школі, чув щонайкращі відгуки дирекції, колег-вчителів про її сумлінне, високофахове, вимогливе ставлення до свого нелегкого покликання – навчати й виховувати учнів. Готуючись до чергового уроку, завжди пригадує слова великого українського педагога Василя Сухомлинського: «Урок проходить цікаво – це значить, що навчання, мислення супроводжуються почуттям піднесення, схвильованості учня: подиву перед істиною, яка відкривається усвідомленням і відчуттям своїх власних розумових сил, радістю творчої праці.»
Василині Михайлівні пощастило і на директора школи: О.В. Попович – людина з досвідом, толерантна, зважено підходить до роботи педагогів, вміє оцінити нове, де треба підказати, вказати на недоробки. Тому з увагою прислухається до її порад, працює за покликом душі і серця.
Пишучи ці рядки про В.М. Ловску – вчительку, дружину, матір – не можна не згадати, що на її руках випестились три їхні з Василем Васильовичем чарівні донечки. Старша Мирослава закінчила фельдшерське відділення Міжгірського медичного училища. Працювала в Ужгороді в дитячому навчальному закладі, тепер живе у Празі. У столиці Чехії працює і середульша донька, Оксана. Вона там уже має своє обійстя. А наймолодша, Євгенія, працює соціальним працівником у рідному селі. Усього у подружжя Ловсків шість онуків – і всі хлопці. Це Максим, Артем, Тимур, Олег, Ростислав і Владислав.
… Найщасливіші дні у Василини Михайлівни тоді, коли в їх оселю з’їжджається рідня – діти, внуки і старенький батько. А ще – друзі. А друзів у Ловсків багато.
Василь ШКІРЯ.

Прокоментуй!

Ваш коментар

*