Сумно писати про таке.
Поет Іван Шмулига із Приборжавського із нетерпінням чекав на квиток члена Національної спілки письменників України. І не дочекався…
Справа в тому, що процес прийому проходить надто довго. Спочатку письменника приймають на зборах в обласній організації, потім його творчість розлядає приймальня комісія спілки, і вже лише потім рішення затверджує правління Національної спілки письменників України.
У посвідченні Івана Шмулиги значиться дата вступу: 1 липня 2015 року, членський квиток №02996.
Жаль, що Іван Йосипович так і не побачив його. 2 листопада 2015 року невблаганна смерть забрала його у свої обійми. Залишилися недописаними рядки… Відома закарпатська поетеса Лідія Повх високо оцінила його творчість.
«Сприймаю його вірші, як миттєвості зустрічей з рідним краєм. У них мені рече Боржава, світить незаймана білизна глибоких снігів, пахне ружа-лелія, про яку співають у народних піснях по навколишніх селах. У них скромність сільського (безперечно, талановитого майстра, що вирішив не відділятись від свого роду і живе так, як усі: косить, оре, мурує, фарбує і білить), а ще – святкує, як то звеличить прадавній звичай. У віршах Івана, таких само простих, як і те, про що він пише, є глибока життєва зрілість, що «прочитується», як смак життя, за кожну мить якого сповна «заплачено», як та особлива упевненість, що дозволяє нам, оглядаючись, заговорити з долею, Шевченковим вічним «Ми не лукавили з тобою. Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою».
Позитивно відгукувались про творчість Івана Йосиповича Василь Густі, Володимир Товт, Юрій Шип, Петро Ходанич, Маріанна Шутко, Василь Кузан… Його поетичний доробок – п’ять збірок: «На Боржавських хвилях», «Прощання з літом», «На порозі зими», «У Марічки біля чічки». Його вірші доступні кожному – і малому, і старому, бо писав він просто, душевно, доступно і невимушено. Він міг присвятити навіть оду ромашкам:
Ромашки, ромашки, ну як вас
ще звати,
Біленькі красуні на літньому
тлі.
Вас так шанувала колись
моя мати –
Урізалось в пам’яті з
дитинства мені.
З настою з ромашок малих
нас купала,
Знімала недугу з простуджених
тіл,
А на ніч за чайком запашним
напувала,
Бува, й прикрашала букетом
стіл…
… А таки не запізніле посвідчення члена Національної спілки письменників України, бо це визнання таланту поета, який писав про те, що його хвилювало, що змушувало замислюватись. Скоріше, то були не поетичні рядки, а сповідь із часом, із самим собою.
І ще! Районна газета «Нове життя» охоче надавала йому шпальти для друку поезії, яка повсякчас виходила з під його пера.
Відчувається, що його вже немає серед нас.
Василь ШКІРЯ.