Версія для друку Версія для друку

Без одного – 50 синів і доньок у матері Марії Когут із В. Раківця

Минулої неділі до Великого Раківця з’їжджалися вервечками автомобілів, мікроавтобусів, рейсовими автобусами і попутнім транспортом десятки молодих людей із різних районів Закарпаття та найближчих Західноукраїнських областей. Цьому своєрідному паломництву спричинилася одна подія, яка пройшла практично непомітно для широкого загалу громадськості. Те, що громадськість переважно не відала про вагому причину – не випадкове, адже головний призвідець події Марія Василівна Когут надзвичайно скромна жінка. Ця її риса характеру настільки превалює здебільшого всі інші, що навіть така неординарна подія, як її 60-річний ювілей, не став серйозною підставою, щоб зробити спільну світлину із, без перебільшення, однією із найбільших, якщо не найчисельнішою родиною Срібної Землі.
… Далекого від сьогодні 2002-го року, вже поставивши п’ятеро своїх рідних синів і дочок – Івана, Марію, Оксану, Віру і Василя – на самостійні крила, Марія Андріївна відважилася на те, що в ній жило до того десятки років, і про що не ділилася скоріше за все із найближчими, хіба що окрім чоловіка. Без згоди і всебічної підтримки любимого Василя Михайловича не змогла б не тільки відважитися на такий крок, але, що й найголовніше, і витримати воістину без перебільшення своєрідний марафон – рівний півтора десятку літ безперестанної любові, уваги, клопотів, відданості, самопожертви, нерідко безприкладно м’якого і водночас непохитного протистояння інколи бездушній бюрократичній державній машині. Про всі перипетії, факти, нюанси і деталі в кожному окремому випадку відомо достеменно тільки їй одній, бо ж оберігаючи їх спокій та психологічну рівновагу нерідко не дозволяла собі поділитися всім пережитим сповна ні з ким.
Коли рідні діти стали вже дорослими відважилися на давно задуманий крок – взяти на виховання бездоглядних дітей. До того її брав постійний сумнів: може не обділятиме свою кровиночку любов'ю. Зачинаючи справу, що новою сутністю наповнило сенс її нового життя, їй доводилося випереджаючи час та багато державних інституцій, займатися справами, що ішли врозріз із тогочасними законами, підзаконними актами та посадовими інструкціями. Проте, через деякий період часу держава визначилася, що бездоглядним дітям краще виховуватися у дитячих будинках сімейного тиму, аніж в інтернатах. Вона до свого дому приймала хворих, бездоглядних інколи зовсім без будь-яких документів дітей, що потребували не тільки материнської любові і душевної ніжності, а нерідко – простого даху над головою.
Давши матеріальний прихисток малолітнім безхатькам, та досита їх нагодувавши, вона вирушала у різні інстанції рідного Закарпаття, Львівської і Тернопільської областей, аби поновити своїм «пташенятам» документи. Вона тоді порушувала всі загальноприйняті канони, адже де-юре не мала для цього ніяких правових підстав, окрім всеосяжного права любові. Аргументи державців Марія Василівна незворушно слухала, але так само незмінно вимагала одного – поновити тій або іншій дитині документи. І система відступала перед цією добродушною із лагідними очима жінкою.

Їй із чоловіком в той час, для того, щоб елементарно прогодувати дітей, довелося заснувати благодійну організацію «Вифиль». За власні кошти створили умови для проживання, виховання, навчання дітей. Ця подружня пара за теперішніми стандартами – багатодітна сім’я, отримавши після розпаювання місцевого КСГП «Виноградар» їдальню цегельного заводу, організувала майстерню по деревообробці і могла забезпечувати гідне життя своїм рідним дітям. Але вони обрали інший шлях. Скільки Марії Василівні доводилося вислуховувати дошкульне: «На тебе (вас) не поклали повноважень ні опіки, ні піклування»? Невідь. Гірше інше – знаючи про формальну «правоту» співрозмовника – вона змушена була долати її тільки своєю настирливістю, стійкістю у проханні, сили для яких давали їй думки про гірку попередню долю тих дітей, яких вона пригріла своїм материнським серцем.
Справді материнським. Бо окрім її кревно рідних, всі 44 вихованці так само зовуть її мамою, хоча цього ніколи не вимагалося у вже тепер дитячому будинку сімейного типу «Вифиль». Чого їй було дивуватись таким формальностям від чужих для її дітей людей, коли через кілька років після того, як була нею започаткована ця благородна справа, держава почала вибудовувати проєвропейську політику у підході до утримання дітей зі складною соціальною долею. І коли стали виділяти значні кошти на їх утримання, у багатьох із них, як за помахом чарівної палички, ніби враз з’явилися рідні. Вона і на це не ремствувала, тільки, можливо, як ніхто не бачив, доводилося витирати зрадливі сльози, як згадувала, що подекого із малолітніх доводилося брати в такому фізичному стані, що свідомо переступала грань ризику, боячись, що можуть і не вижити. Вони були різного віку: від немовляти – до сімнадцятирічних, і ще невідомо, хто приносив із собою більше клопотів і турбот, і чию застуденілу душу доводилося з жаром серця відігрівати. А таких душ було не одиниці: водночас Марія Василівна у своєму будинку, бувало, виховувала і до 27 дітей.
Тепер більшість із них, як і її рідні, живуть вже власним життям, але вона не перестає опікуватися ними. І це не проста зовнішня турбота на словах. За фахом бухгалтер-економіст, Марія Василівна достеменно, від першого дня, відколи держава розпочинала виділяти кошти на утримання дитини, накопичувала їх кожному із своїх вихованців на особистому підопічного рахунку. Тож до повноліття кожен із них зустрів вже із певним фінансовим «страховим поясом» для перших кроків дорослого самостійного життя. Коли вже мовити про певну страховку, то надзвичайно вартує згадати і започатковане в практику Марією Василівною Когут оформлення на своїх вихованців у рідному селі земельних ділянок під житлове будівництво. Таких тепер є 5. На двох уже є котеджі. В один уже практично можна вселятися.
Невідомо, як складеться доля кожного із вихованців Марії Василівни. Адже наша життєва дорога складається в першу чергу із того, що заклали в нас батьки, які зовнішні впливи руйнують, або навпаки, зміцнюють те і що починає переважати, чому ми схильні піддаватися, на що спокуситися і від чого відхреститися… Одначе хочеться вірити, що які життєві буревії не рвали б вітрила, під якими ці вихованці пливтимуть, стерно добра, вкладене в їхні душі цією неймовіро доброю жінкою, вестиме їх вірним моральним курсом незалежно від матеріальних статків та соціального статусу.
Михайло ІСАК.

Прокоментуй!

Ваш коментар

*