Версія для друку Версія для друку

Життя між добрих людей

RnuSIKqO-O0

І на думку не спадало старшому подружжю Михайлу Васильовичу та Ганні Іванівні Варцабам із Осою, мешканцям вулиці Б. Хмельницького, що майже вся церковна двадцятка разом із настоятелем Свято-Георгіївського храму, отцем Сергієм, після церковної служби навідаються до них, щоб привітати Михайла Васильовича (до того ж він в інвалідному візку) з прекрасним 80-річчям. Він же, ювіляр, 24 роки чесно і самовіддано виконував обов’язки церковного куратора, аж доки вистачало сил.
...Побралися вони в далекому 1957-ому. Обоє - з багатодітних сімей (по 10 дітей). Ганна на той час уже мала чотири роки стажу в колгоспі. Відразу ж після школи пішла працювати в колгоспну ланку, бо бідували без батька, який, прийшовши з фронту, помер. Потім на будівництві трудилася в міжколгоспбуді, далі - на Іршавському філіалі РЕМу (ламповому заводі) штампувальницею і там пропрацювала до виходу на пенсію. А були в неї і такі моменти в житті, коли опинялася між життям і смертю. Але Господь милував аж по сьогодні, слава Богу.
Пліч-о-пліч в злагоді, взаєморозумінні й любові йшов рік за роком. Михайло Васильович 11 років віддав шахті «Ільницька», далі – на Ільницькому дослідному заводі МЗУ, будуючи корпуси. Та все ж його манив ліс, куди згодом і перейшов у лісоруби. Там 11 років займався улюбленою справою, аж доки не пішов на заслужений відпочинок.
Життя йшло своїм чередом. Ходили до церкви, Богу молилися. Аж тут у Михайла Васильовича дуже заболіла нога. Лікування не допомагало, бо в нього виявився цукровий діабет. Лікарі спочатку ампутували палець на нозі, що почорнів, далі довелося і ногу ампутувати вище коліна. Коли прийшов до себе після анестезії, перше що сказав: «Ой, а де моя нога, як же я тепер буду». Ганна Іванівна весь час була поруч, підтримувала як могла.
І ось уже четвертий рік іде. Добрі люди допомогли інвалідною коляскою, сільрада, як може, забезпечує паливом на зиму.
Хоч вони і одинокі та часто хворіють (в обох і серденько дає про себе знати, і тиск підскакує, не раз доводиться «швидку» викликати), але вони не самотні, коли навколо такі хороші сусіди живуть, котрі в будь-який час на допомогу прийдуть. Особливо завдячують сусідці Марії Путиліній, її сину Валерію й невістці Тетяні і їхньому школярику Павлику, що завше прибіжить дров занести, чи щось інше зробити.
Отак і живуть Варцаби, завдячуючи Богові, рідній церкві і добрим людям. І моляться за всіх. Тож дай, Господи, їм здоров’я, сили, душевної радості і прожити ще багато літ.

Ганна ЛЯШКО.

Прокоментуй!

Ваш коментар

*