Версія для друку Версія для друку

Подарунок на свят-вечір

1357474118

Це трапилось 6 січня 1974 року, на Святвечір. Оксанка, як і обіцяла, зайшла за нами аби запросити до школи.
−У програмі вистава «Сто тисяч», виступи учасників художньої самодіяльності, вікторини. Прийдете, не пошкодуєте, − наполягала вона на своєму.
− За запрошення спасибі, − тихо, аби не образити красуню, мовив я. – Але у нас сьогодні інші плани.
− Які, якщо не секрет?
− Завтра у бабусі день народження. Шістдесят п’ять років виповнюється. Ми повинні купити їй подарунок. А грошей катма…
− Вирішили колядувати? Розумію вас. А могли б так гарно відпочити. Втім, вихід є: я буду вести вікторину, можу вам наперед підказати відповіді. Переможець отримає двадцять п’ять карбованців. Переконана, більше не наколядуєте.
На пропозицію Оксани ми з Андрієм не клюнули. Для цього було підстав більш ніж достатньо. По-перше, нас ніхто в школі не знає, бо приїхали в село із Іршави, а по-друге, довго мучитиме совість, що гроші заробили нечесно і обдурили бабусю, яку й так рідко бачу. По-третє, ми вивчили кілька колядок, які подаруємо людям.
− Ідея непогана, − погодився я. – Але це нечесно. Ми ліпше самі заробимо гроші.
− А ви хоч колядувати знаєте? – уїдливо посміхнулась Оксанка.
− Трохи, − ніяково відповів Андрій. – Нас бабуся навчила.
Оксанка вийшла, а ми з Андрієм та бабусею залишились в чеканні вечора. Коли сонце заховалося за вершину гори, небо почало наповнюватися темними фарбами, нагадуючи чорного птаха, який повільно опустив свої крила над селом. Таке можна побачити лише на картині художника. Певне, через цю красу Карпати називають чарівними і неповторюваними. Нарешті село вкрили сутінки. Можна йти. Ми вирішили розпочати колядувати з другого кінця села. Це для того, аби все ближче було до бабусиного порога. А там і їй «затягнемо». Незважаючи на Святвечір, в селі було тихо. Мабуть, хлопчаки спочатку поспішили в школу, аби відмітитись, а вже потім – колядувати. Це нам додало ще більше впевненості і завзяття: люди завжди раді першим колядникам. Перед тим, як зайти до будинку, ми переконувались, чи немає поблизу собаки. Потім, підійшовши до вікна, з якого било світло, запитували пана-ґазду, чи можна колядувати. Діставши запрошення, на все горло співали:
Божий син днесь народився,
З висоти там понизився.
Із Діви нетлінної і пренепорочної
Воплотився.
Породила Бога-слова –
От кореня Давидова
Божая невістка, Марія Пречиста
Йоакимова…
Зізнаюсь, ми з Андрієм дуже хвилювалися. Вивчити напам’ять колядку замало. Треба співати виразно й захоплено. А набути легкості й артистичності, свободи натхненного виконання можна не відразу. Потрібна наполеглива, копітка і тривала праця. Жаль, що у нас, як на Заході не були відкриті церковні недільні школи, де б можна займатись серйозно розучуванням колядок. Як я заздрив хлопчикам із сусідньої Угорщини, коли бачив їх виступи по телебаченню. У них, виявляється, не заборонялись різдвяні передачі на державному телебаченні, це було велике свято всього народу. У нас навпаки – широко впроваджувались нові радянські обряди, які видавали за традиційні, що ніяк не могла сприйняти моя бабуся.
З усього було видно, що господарям будинку сподобалась наша колядка. Вони нас запросили до вітальні, пригостили цукерками і дали по карбованцю (у ті часи то були великі гроші).
− Такої гарної колядки я вже давно не чув, − мовив, підійшовши до нас старенький дідусь. – Тепер, серед молодих, мало хто її знає. В школі релігії не вчать. А шкода. Ех, бувало, як підемо з хлопцями по селу з торбинками, як заколядуємо, то аж гори відлунюють. Одна краса! А ви, хлопці, чиї будете?
− Та ми з того села, що немає йому кінця, − намагався обійтись жартом Андрій.
− А все ж таки… Вперше бачу таких чемних хлопців. Чиї будете? – пристала до нас бабуся. За нею маленькі хлопчик і дівчинка, які з неослабною цікавістю дивились на нас.
− Ну, якщо не говорять, їх справа, − махнув правицею дідусь. – Бог з ними! Тільки та колядка більше коштує. Набагато більше…
І дідусь вийняв із кишені гарно складені п’ять карбованців.
− Беріть ще – це за повагу до вас, − продовжив сивочолий дідусь. Він був скоріше схожий на безпорідного дітвака, який власне не знав, що робити далі: надто ми роз’ятрили його душу. – Якщо не проти, заспіваймо разом. Тільки скажіть, чи знаєте колядку «Коли ясна звізда з неба засвітила…»
Ми підхопили його хриплий голос і вже разом заспівали.
Коли підійшли до сільської дільничної лікарні, де раніше працювала бабуся, завагались: іти колядувати чи ні? Я переконував Андрія, що хворі будуть дуже раді нам. Якщо кожен хворий, що у палаті, дасть хоча б по десять копійок, то назбирається чималенька сума – я все ще думав про подарунок бабусі. Андрій, правда, був іншої думки. Він наполягав, що нам не слід йти в лікарню. А якщо, зрештою й підемо, він не простягне руку. Йому просто шкода цих людей.
− А в тебе непогана ідея, − зрадів я. – Зробимо приємний подарунок хворим – заколядуємо, а від грошей просто відмовимося.
Андрій погодився на це. Тільки я вже почав катувати себе за ненажерливість. Що про мене подумає товариш? Певне, бабуся тут би мені дорікнула: не одежа красить людину, а добрі діла.
Того вечора ми непогано заробили із Андрієм. За заколядовані гроші купили бабусі нові чоботи. Вона спочатку не хотіла брати подарунок, але потім передумала. Ми з Андрієм почували себе не сьомому небі.

Василь ШКІРЯ.

Прокоментуй!

Ваш коментар

*