Версія для друку Версія для друку

Йому шептали квіти в полі

img8

Зустрічі із Степаном Жупанином назавжди вкарбувалися в мою пам’ять. Це була надзвичайно ввічлива, доброзичлива, чуйна, щира, скромна, відкрита і привітна людина. Справжній інтелігент! Він ніколи не гнівався на когось, говорив тихо, спокійно, із повагою ставився до інших, не йдучи проти власної совісті.
Незважаючи на те, що Степан Ілліч народився в м. Іршава, я познайомився із ним в місті над Ужем біля лялькового театру. Під час розмови виявилося, що він уже давно знайомий із моєю творчістю із газетних публікацій (новели, казки, оповідання охоче друкували обласні видання). Степан Ілліч, дотепер пригадую, просто поплескав мене по плечу і по-дружньому підказав: «Я читав ваші твори. Непогано пишете. Однак у вас найкраще виходить казка. Тому не марнуйте дорогий час. А пишіть те, що тобі найбільше до душі. Письменників, які пишуть для дітей, мало. Саме в казці ви можете сповна реалізувати себе».
С.І. Жупанин народився 18 січня 1936 року в селі Іршава (тепер районний центр) у багатодітній родині хлібороба-бідняка, яка, як і тисячі інших трударів в непростих умовах зазнала і голод, і холод, і несправедливість.
Батько, Ілько Андрійович був простим і мудрим чоловіком, виріс він під солом’яною стріхою в урочищі Гори. Хоч закінчив лише два класи народної школи, але вмів грамотно писати, добре рахувати. Мав природний розум, самотужки засвоїв секрети столярної й будівельної справи, був знаючим землеробом, ветеринаром. Ще в 1938 році батько сам спорудив невеликий будиночок для своєї сім’ї, який ще й дотепер служить його правнукам.
Мати, Марія Петрівна, родом із Ільниці, з сім’ї церковника Петра Трикура і домогосподарки Поліни Василівни. Вона була чудовою господинею, лагідною, мудрою. Дуже берегла честь роду, виховувала дітей у дусі християнської моралі й благодаті. З 1948 року працювала в колгоспі. Вдома пряла, вишивала, в зразковому порядку вела домашнє господарство, любила чистоту, затишок, виховала чотирьох синів – Андрія, Івана, Василя і Степана та доньку Ганну.
Маленький Степан був дуже спостережливий і допитливий, мав унікальну зорову пам’ять. Хлопчик уже в трирічному віці міг умить знайти голку чи іншу дрібничку в хаті на долівці, у дворі. У хаті на стелажі поруч із молитовником лежала книга Олександра Духновича «Буквар» (Книжниця читальна для начинающих). Батько часто читав вголос «Буквар», написаний у віршованій формі. То були правила поведінки.
Старшому завжди вступатися;
Шапку здійму, поклонюся.
Так я стану щасливим
І приятелем милим.
Ці слова батько декламував напам’ять, коли хтось із дітей нечемно поводився на вулиці з людьми похилого віку.
У дитинстві С.Жупанин дуже любив природу. Він до безтями закохувався у стрункі смерічки, боржавські полонини, вслухався в шепіт лісу і шум карпатських річок. Часто його можна було побачити в полі чи в лісі. Напевно у такі хвилини у нього і з’явився потяг до слова. Перший поетичний текст Степан написав ще навчаючись у 7 класі. А було то так. Якось на уроці ботаніки його улюблений учитель Василь Бурч дав домашнє завдання написати твір про спостережуване цікаве явище в рослинному світі. Степан довго блукав полем, аж поки не побачив мак. Придивився пильніше, а там сидить бджілка. Так і лягли на листок паперу рядки, яким судилася щаслива доля і вірш-пісенька «Мак та бджілка» увійшов до його першої книжки.
В полі мед збирала бджілки
Із квіток.
Мак шептав – співав їй гарних
Співанок.
Натомила бджілка крила
Й ротик свій.
Час додому, та почався
Буревій.
Я тебе сховаю, бджілко,
Від біди
І стулила свої червоні
Пелюстки.
Учитель В.Бурч дуже похвалив тоді малого Степана: спостерігай і далі за красою природи. Із тебе буде гарний поет.
Висока оцінка окрилила хлопчика. А потім він прочитав вірш перед шкільною ляльковою виставою, в якій брав участь. То був творчий дебют юного поета і він став першою сходинкою на літературній ниві. Незабаром його твори стануть всеукраїнським надбанням.
Після закінчення школи С.Жупанину запропонували роботу в редакції газети «Нове життя». Редактором був тоді Іван Сопільняк.
−Завдяки роботі в редакції, − любив згадувати Степан Ілліч, − я пізнав життя. А перша зустріч із ще мало відомим тоді хліборобом Юрієм Пітрою із Білок назавжди закарбувалася мені в пам’яті. Звичайна сільська людина на власному прикладі показувала, що можна і в наших краях вирощувати високі врожаї сільськогосподарських культур. Юрій Юрійович ніби заявляв цим право на ліпше життя своїх земляків.
А ще районна газета «Нове життя» для Степана Жупанина була пам’ятна тим, що був членом літературної студії «Промінь», яка діяла при редакції (тут свого часу літературну школу пройшли відомі закарпатські письменники Федір Потушняк, Юрій Мейгеш, Юрій Станинець, Василь Фенич, а вже пізніше – Дмитро Кремінь, Іван Петровцій, Василь Кузан, Іван Шмулига, Юлія Зейкан, Марина Михтонюк та ін..).
У серпні 1954 року Степан Ілліч успішно вступив на філологічний факультет відділення української мови та літератури Ужгородського державного (тепер національного) університету. Після його успішного закінчення вчителював у Ільниці, Виноградові, а в 1973 р. закінчив аспірантуру в науково-дослідному інституті педагогіки України. Тоді ж захистив дисертацію «Естетика виховної лірики». Згодом став кандидатом педагогічних наук, доцентом. П'ятнадцять років викладав в Ужгородському державному університеті українську літературу, психологію, завідував кафедрою гуманітарних дисциплін, а з кінця 1986 р. – кафедрою педагогіки і психології та суспільних дисциплін Закарпатського інституту вдосконалення кваліфікації вчителів. С. Жупанин – автор біля сотні наукових праць на педагогічні теми.
Вірші і казки С. Жупанина часто з’являлися на сторінках газет і журналів. Окремими виданнями вийшли книги для дітей «Сестрички-смерічки», «Гірська стежина», «Світле озеро», «Ватра», «Смерековий край», «Лісовий світанок», «Світлячок і бджілка», «На високій полонині», «Сто загадок».
Понад сто його віршів стали піснями. На музику їх поклали відомі композитори А. Філіпенко, А. Кос-Анатольський, Д. Задор, Б. Фільц, Л. Дичко, А. Рябчук та ін. Побачили світ книги пісень на його слова та музику А. Кос-Анатолоського «Пісні для дітей», «Сонечко», «Журавлик» дитяча кантата на музику Лесі Дичко «Барвінок», збірка пісень для школярів «Ластів’ята» та «Закарпатські візерунки».
Чимало творів С. Жупанина опубліковано в газетах, журналах та збірниках для дітей у перекладах на російську, туркменську, таджицьку, казахську, осетинську та інші мови.
Степан Ілліч виконав по-справжньому сподвижницьку працю – видав два томи навчального посібника для 5-9 класів, 1-5 класів, ліцеїв, гімназій і коледжів Закарпаття. Обидві книги побачили світ у київському видавництві «Рута». Вчителі, учні та їх батьки зустріли підручники з неабиякою увагою та інтересом.
Указом Президента України С. Жупанину присвоєно почесне звання «Заслужений працівник народної освіти України». За збірку казок, загадок, скоромовок «На високій полонині» та співанки для дітей «Закарпатські візерунки» у 1994 році став лауреатом літературної премії ім. Лесі Українки.
… Пригадую, як він ретельно готувався до свого 70-річчя. Мріяв видати вибране. Уже коли важко захворів, ми зустрілись із Степаном Іллічем в Іршаві у його племінниці Віри Глушко. Перед тим він переніс інсульт, говорив важко, але дуже радів, що ми побачилися. Я тоді дав слово Степану Іллічу – до його ювілею написати про нього книгу. Із того часу почав листуватися із ним. Свої думки, погляди і спогади він викладав на друкарській машинці. Водночас передав мені свої архівні матеріали. Над книжкою я працював майже два роки. І весь час думав про її назву. Варіанти були різні. Зупинився на кількох: «Моя стежина», «Стежина в життя», «Стежина Степана Жупанина» та ін.. Чому всюди слово «стежина»? У його віршах для дітей дуже часто зустрічається це слово
«Я – стежинка-верховинка
У зеленій блузі,
Пробігаю між квітками
Коло гаю, в лузі».
Про свій намір назвати книжку «Стежина» я повідомив по телефону Степана Ілліча. Він був дуже задоволений моїм вибором. Так і з’явилася десять років тому в Ужгородському видавництві «Мистецька лінія» книжка «Стежина» про життя і творчість Степана Жупанина. На жаль, він уже її не побачив… Помер письменник 6 січня 2005 року. Похований на цвинтарі в с. Доманинці, що неподалік від Ужгорода.
Василь ШКІРЯ.

Прокоментуй!

Ваш коментар

*