Версія для друку Версія для друку

ДОБРА. ЗВІЗДАрь

vertep-evromaidan.jpg.pagespeed.ce.7o39dlibhk

Дворічного Дениса мати легко підняла і поклала на дідову гуню, що нею старий прикривався зимою на дубовій покрайниці. Це – йому, щоб менше путався під ногами. Той майже не розмовляв та й ходив малий – навалнистий – не так, аж щоб...
Мине сім десятиліть його не такого вже й простого життя, аж поки він вже вкотре особисто для себе підтвердить споконвічну істину, за якою ми, дорослі, чіткіше пам’ятаємо дитячі враження, аніж пізніші події і факти із життя. На жорсткій кількарічної давності вовні гуні, яка не лоскотала, а просто-таки дерла дитячі голі литки, дітвакові ніяк не сиділося, та його увагу відволікли події в хаті: мати поралася біля печі, дід – заніс до світлиці сіна та почав підкладати його під стіл; щось незвичне він уже передчував своїм вродженим талантом до всього оригінального та буденного. Навпроти темніли тільки чотири невеличкі шибки вікна, що несміливо виглядало із тьмяної кімнати під солом’яною стріхою у засніжений морозний двір.
Несподівано щось неймовірне привернуло увагу малюка у цьому чотирикутному окрайку світу: різнокольорові, до того небачені сяйва через призму морозних люстер ніби зазоріли під золотом солом’яної стріхи та задзвеніли срібними дзвінками і дитячими голосами. Мерехтіли кольори, переливалася мелодія юними голосами: малому зробилося водночас так солодко і млосно, що водночас йому – і сміялося, і сльози мимоволі виклюпнули із голубих озерцят очей. Схопився на ноги та заговорив, чим здивував сердешну маму, що згодом жартома скрушно дорікала невідь кому на його аж занадто балакучу вдачу.
Саме таким відкрився Віфлеєм сільському малюкові в Імстичівському левоші більш як сімдесять літ тому.
За кілька років поспіль він сам піде колядувати попід сусідські стріхи із своєю першою звіздою.
Вона, за його ж сьогоднішнім сміливим зізнанням, була далекою від досконалості. У Левоші – рідному присілку в Імстичові – вівся такий собі неформальний конкурс на кращу колядницьку звізду і попри те, що йому тільки-но виповнилося сім, Денис не вдовольнявся своєю чотирикутною, із якою оббігав у колядницькому запалі сусідів і родичів, аж тут як чудо – небеса послали йому на ту ж солом’яну стріху шматочки фольги – золотої з однієї сторони і срібної – з іншої. Того 1950-го року радянська авіація масово переходила на реактивну і під час тренувальних польотів, як засіб прикриття від радарів, викидали фольгу, що робило їм завади, а сільському хлопцеві стали доброю нагодою, щоб зробити символ Віфлеємської зірки і з ним у руках вітати із найбільш радісним днем у житті християн своїх рідних, близьких, сусідів і земляків із цим святом.
Він любив колядувати. І не лінувався. Зі свого рідного Левоша підліток у гумових материних чоботях у снігову заметіль, долаючи заледенілі борозди, прошкував на хутір серед поля до Гарпашів, бо знав, що туди мало хто із колядників доходить,а вдячні господарі розщедряться не на звичного калача чи ліскові, або волоські горіхи, а на цілого карбованця. Звідти ноги вже самі невтомно несли до центра села під хату іудеїв Кенігсбергів.Тут уже грів дитячу долоню не так дарований карбованець, як душа раділа від того, що юдейська родина не тримала колядника на сторнадзі, як зазвичай це було у імстичан, а запрошувала до кімнати -- на світло, щоб колядника могли добре роздивитися тоді ще малі майбутні ізраїльські громадяни.
....Імстичово, Луково, Малий і Великий Раківці славилися і тоді, та ще й інколи й нині своєрідними оригінальними колядками, характерними зокрема тільки для цих гірських сіл. Та навіть різні імстичівські присілки по-різному колядували.
А ще нетипову для нашого краю колядку малого Дениска Добру навчив брат його матері Адам, який у 1930-ті роки нелегально перебував на навчанні у Харкові. З того часу забулися слова, але невгасимо жила в пам’яті вже сивочубого Дениса Денисовича мелодія. І сталося маленьке Різдвяне чудо – найстарший іршавський звіздар цілком випадково натрапив у невеличкій збірочці текст і ноти, тож і додав до свого багатого репертуару.
Те, що Денис Добра найстарший іршавський звіздар -- не метафора і не данина його оригінальному дитячому захопленню – дорослому таланту, пронесеному через все життя. Він уже 44 роки, відколи оженившись, перебрався на постійне проживання до райцентру, таким чином вітає рідних, близьких, прихожан Свято-Іллінського православного храму із одним із найвеличніших і найрадісніших християнських свят. Так було і цього Різдва.
Окрім того, цьогоріч а ще колись йому випала нагода продемонструвати свою відточену десятиліттями майстерність колядника-звіздаря перед почесними гостями іршавського храму -- групою із бетлегемом із Великоком’ятської православної громади.
Денис Денисович не тільки неперевершений виконавець колядок. Він майстерно, і з любов’ю виготовляє різдвяні звізди, а потім має величезне задоволення, даруючи їх кому-небудь із знайомих, або в деякі храми району.
Михайло ІСАК.

Прокоментуй!

Ваш коментар

*