Версія для друку Версія для друку

Як злодій і собака подружили

Щоб там не казали, а крадії хитрі люди. Спочатку вони довго вистежують жертву, підбирають момент, коли зробити свою справу, а серед приятелів здебільшого обирають тих, хто слабохарактерний, легко піддається навіюванню. Злодії від природи тонкі психологи, володіють, напевне, самі не відаючи цього, гіпнозом, займаються окозамилюванням. Їм не треба працювати, вони заробляють на хліб насущний легко, набагато легше від тих, хто трудиться на виробництві.
Неспроста зайшов Іван до свого шкільного товариша Петра, який вже років із десять займається підприємництвом. Придивлявся, що до чого… Петро створив приватне підприємство і виготовляє паркет, про який слава лине далеко за межами Закарпаття. Навіть київські олігархи скуповують. А Петро собі живе мов кіт у сметані: скуповує автівки, мріє про земельну ділянку у центрі села.
− Бачу, непогано живеш? – уїдливо мовив Іван. – І як ти всього цього добився? Напевне зв’язки, друзі…
− Працею! Повсякденною працею…, – скромно відповів Петро.
− Бачу, бачу! Ціле підприємство створив. І скільки на тебе працює людей?
− А чому на мене? – знітився Петро. – Самі на себе роблять. А мені належить умови створити для них.
− Зрозуміло, − багатозначно мовив Іван, а сам собі вже щось метикував.
Ще довго вони говорили про се, про те, а Іван лише блимав очима, ніби поглинав ними усе, що бачив перед собою.
Спокуса брала своє…
Прощаючись, Іван лише скоса глипнув на собаку і задоволено моргнув на нього.
А сам ледь дочекався ночі. Узяв у коморі кульок, кинув туди смачненького сала, і подався на обійстя до Петра. Потихеньку добрався до будки і улесливо мовив до собаки:
− Не спиш? То – добре! Я тобі гостинця приніс, − мовив це і кинув йому сала.
Собака наразі на всяк-випадок гавкнув, а тоді запитав:
− Чого захотів? Знаю що…
Здогадуєшся, друже. Дивися, − показав на склад, забитий дощенту паркетом. – Скільки тут того добра. Вже час і поділитися.
− Гав! – ще раз гаркнув собака, − Але так нечесно. Прийди вдень, випиши, заплати у касу грошенята і бери собі…
− Ха! – єхидно усміхнувся Іван і показав на Петрову оселю. – А він ніби робить чесно?! Зв’язався із лісниками, платить бабло в кишеню і дерево бере як попало… А тобі хоча б віддячив за вірну службу.
− Не кажи… я теж не бідую…
− По тобі видно. Одні кістки… Та ще й ланцюг який! Хіба це життя? Одна каторга..
− Правду кажеш, − забрав сало собака і відніс до будки. – Що хочеш?
− Паркет, звісно…
− Іди бери, скільки зможеш понести.
Наступного вечора Іван знову навідався. Тільки вже з автомашиною, а з кулька вже пахло не лише салом, а й ковбасою і шашликом. Собака вдячно забрав кульок і спокійно сказав: − За наїдки дякую! Тільки не зловживай! Мовив це і зайшов до будки. Коли Іван зник у темряві, задоволено усівся у кутку і смакує. «Авжеж, − розмірковував, − мій дідусь казав: краще добрий злодій, як багатий хазяїн».
На третю ніч це повторилося знову. Так вони б ще довго товаришували, якби дружина хазяїна одного разу не запримітила, що собака погладшав, неохоче споживає їжу, яку вона щоранку приносить.
− Тут щось не те, − подумала вона. Пішла оглянула склад, а там паркету катма.
Одразу забила тривогу. Блискавично знайшла чоловіка і про все розповіла.
− І що ти пропонуєш? – сердито буркнув чоловік.
− Те, що я тобі вже давно кажу: встановити відеокамери і вести спостереження. Обов’язково попадеться на гарячому.
Собака одразу здогадався про задуми хазяйки і вчасно повідомив про це Івана. Той лише задоволено подякував: від сьогодні йому доведеться шукати інший заробіток.
А собаці знову довелося бути на хазяйських харчах.

Василь ШКІРЯ.

Ваш отзыв

Ваш коментар