Версія для друку Версія для друку

Дописи мої….

images

Хоча маю за 60, але з улюбленою газетою «Нове життя» не розлучаюся ніколи. Часто згадую свій перший вірш, котрий написала ще в 5-му класі. Несміливо переступила поріг редакції і зайшла до кабінету В.Ю.Звонаря, а він представив мене І.С.Гудзоватому. І яка то була радість, коли вірш був надрукований у газеті. В школі вчителька української мови М.І. Будера всім мене хвалила і цим заохотила продовжувати писати ще.
Потім була замітка про трудолюбиву ланку з колгоспу «Перше травня», де працювала моя мати, а я їй не раз допомагала. Далі − іще вірші «Про Олю і квасолю», «Мило». А ще про листоношу Марію Стільник, яку щодень визирала: а що принесе?
Про все, що бачила і знала, писала до любимої газети, яка виходила тоді три рази в тиждень. А згодом мене запросили відвідувати літстудію «Промінь».
Ніколи не забуду зустріч в Ільницькій середній школі, організовані цим об’єднанням з поетами Іваном Петровційом та Василем Вовчком. Читала їм свої вірші, які вони схвалювали.
Коли після школи пішла працювати на завод, почалися мої нові трудові будні.
Почала писати про людей хороших, працьовитих. І в редакцію, тоді був редактором І.І.Печора, заходила вже сміливо. Багато тем мені допомагала вишукувати заввідділом листів Н.Ю. Бабинець – шанована мною і досі. За свої дописи, окрім гонорару отримувала в нагороду ще і книги.
Чотири рази обиралася депутатом районної та сільської рад, була членом обласної президії галузевої профспілки, членом профкому заводу.
Свого часу за рекомендацією редакції поступала на факультет журналістики у Львів, але не пройшла по конкурсу. Та я не жаліла, бо дорожила професією токаря. Робота на заводі була творчою, відповідальною, а без друзів на заводі себе не уявляла: ми були, як одна сім’я.
Коли кого-небудь хвалили, було добре, а коли критикували – багато потерпала, але редакція завжди заступалася.
Чимало писала і в газети «Труд», «Известия», «Товариш», «Закарпатську правду», журнал «Радянська жінка». Особисто була знайома з кореспондентом Олександром Сенинцем.
Згадую, як після публікації в «Труді» – матеріалу про односельця добровольця війни Д.В. Звонаря, мені прийшов лист із далекого Приморського краю від ветерана Марії Белянкіної. Вона щиро дякувала за цей допис. Довго ми з нею листувалися, навіть посилку прислала – велику консерву з океанською рибою, якої я в житті не куштувала, смачної-пресмачної.
Ще й нині, слава Богу, живуть героїні моїх дописів «Чорнобривці насіяла мати…», «Посадила мати яблуні», але вже старенькі дуже.
Здраствують і «мої» старожили Марія Вайтиковська, Марія Урста, Василь Варцаба, яким уже більше 90 років. Вони живуть молитвою до Бога, любов ближніх і … козячим молоком.
Молюся я і за подругу Магдалину Кізляк (уже покійну), що працювала в рентгенкабінеті рай лікарні, за двох добровольців Іванів Ковачів, що уже сплять вічним сном.
В минулому 1999 році Осійській сільраді було 22. Першим її головою став (уже покійний) П.Д.Варцаба, а секретарем В.Д.Варцаба (Вазулка), що нині на пенсії.
Чимало писала для рубрик «На життєвих перехрестях» , «Гіркі реалії», «Долі людські», коли в 90-х стали мільйонерами, але без зарплати і роботи.
Проте й сьогодні нелегко людям при високих цінах. Скажу відверто: коли заживемо як Туркменістан? Сестра пише (живе там понад 40 років), що за квартиру не платить нічого, за електроенергію за півроку заплатила суму в дві буханки хліба, а за газ за цілий рік – в перерахунку – чотири долари. Та й пенсію має добру. А в нас? Аби зекономити, одягаємось з гуманітарки, заплатимо за електроенергію, газ, купимо хліб та до хліба, худобі зерна і грошей нема. А було – і будувалися, і на ощадну книжку клали, аби потім пропали ті гроші назавжди.
Є про що писати й зараз, але хто, що нам допоможе.
… Колись я писала до районки чи не щодень. Бувало, прийду опівночі з другої зміни, і пишу, а вранці поспішаю до редакції. Як до рідних, заходила до Т.П.Палинчак, О.В.Плескач, там і моя однокласниця бухгалтером − Г.М.Карабиньош. Тут тобі давали слушні поради, чула багато цікавого.
Розумію, що нині редакції вкрай важко виживати. Тож дай, Боже, всім відповідальним за пресу мудрості, ресурсів на випуск, людського взаєморозуміння й тепла, добра і справедливості.
… Ще колись писала в газету про сім’ю знатного земляка-вівчаря М.І.Березная, які виховали і вивели в люди десятьох дітей (батьки вже обоє покійні). Нині їхній син Петро з дружиною Світланою ростять своїх дванадцятьох діток, що зараз досить важко їм. Зате в домі в усьому лад, хата наповнена дитячим сміхом, любов’ю і ласкою батьків. Тож хай здорові всі будуть.
Писала я про Ільницьку дільничну лікарню, котру свого часу закривали, далі стараннями В.М. Ліщука, М.П.Шелельо, громадськості знову відкрили.
Також і про Осійську амбулаторію писала, де одержують кваліфіковану медичну допомогу дорослі і малі осійчани.
…А час летить. Хотілося б іще писати й писати – так розписалася. Дай Бог, тобі, дорога районко, бути багатою і на читачів, і на дописувачів.

Ганна ЛЯШКО,
с.Осій.

Прокоментуй!

Ваш коментар

*