Версія для друку Версія для друку

Про корупцію і поборників

То було недавно. Зустрілися якось в місті над Іршавкою два колишні однокласники – Петро і Василь і вирішили зайти в бар, щоб за чашкою духмяної кави поговорити про своє життя-буття, у кого як склалася доля, хто чим тепер займається, які плани на майбутнє.
- Я одразу після закінчення школи пішов у бізнес, - почав вихвалятися Петро. – У нас майже задарма скуповував горілку і втридорога перепродував її за кордоном – на базарах Польщі, Словаччини, Угорщини, Румуніїї… Непоганий навар виходив. За рахунок купи-продай накопив трохи грошенят, а коли почалася приватизація, почав за безцінь скуповувати приміщення в райцентрі.
- Як це за безцінь? – спохватився Василь. – А аукціон? Без проведення аукціону купити приміщення просто неможливо. Про це навіть повинна писати місцева газета, щоб усі бажаючі могли взяти в ньому участь.
- Можна. У нас все можна, - хитрувато усміхнувся Петро. – Повідомлення про продаж приміщення дали в Ужгородську газету, яку в нас у районі ніхто не передплачує. А ті залюбки надрукували, бо їм, в обласному центрі, усе до лампочки. І як результат – тепер уже маю кілька власних магазинів. Звів будинок, придбав іномарку. То були золоті часи для бізнесу: у каламутній воді рибу легше ловити.
Василь наразі не знав, що й відповісти. Та потім слово за словом, і повідав таку історію.
- А я з дитячих літ вважав, що хочеш добре жити – не лінуйся вчитися. Тому і вдарився в науку. Закінчив університет, одружився. Виховуємо з дружиною двоє діточок.
Здається, Петро був трохи напідпитку і майже не слухав свого товариша. Мовляв, із ним усе зрозуміло: яким був у школі, таким і залишився.
- Може, до кави трохи коньяку? – запропонував Петро. – За зустріч, за те, щоб у житті все було добре. За нас!
- Та ні, - чомусь завагався Василь. Чи то в кишенях вітер гуляв, чи кудись поспішав. Мені ще…
Петро тільки усміхнувся:
- А ти не хвилюйся, я все оплачу…
- Та я не про гроші, - намагався бути коректним Василь. За час роботи в облдержадміністрації його вже не раз діставали нові українці. – У тебе ж машина, а тепер штрафи такі, що ого-го! Не відкупишся.
- А ти за мене не хвилюйся! – самовпевнено мовив Петро. – «Менти» в мене ось тут, - показав на кишеню, з якої виднівся шкіряний гаманець. – Скажи, хто відмовиться від капусти? Хіба що дурень. Євреї кажуть: у багатого мудрість в гаманці.
Офіціантка принесла пляшку коньяку, налила порівну і пішла. А Петро та Василь хильнули і взялися за каву.
- Знаєш, які в мене тут люди бувають?! – почав вихвалятися Петро. – Еліта району. Я людина добра, щедра, усіх пригощаю. Ще мій дідусь говорив: ліпше людям давати, ніж самому просити.
Коли видудлили по кілька чарок, Петро розійшовся. Говорив усе, що на язик йшло.
- У мене, слава Богу, - ледве плів язиком Петро, - із грошима проблем нема. Я навчився їх заробляти.
- Як це? – подивувався Василь. Видно було, що його почала брати злість. Як цей двійочник і бешкетник обійшов його у житті. Він теж ніби працює і ніби непогану зарплату має, а грошей – катма!
- Ми тут в місті розгорнули таку діяльність, що нехай в Ужгороді чи Києві сховаються.
- Яка може бути діяльність в провінції? У Мужієві навіть золото не вигідно добувати.
- Схема дуже проста, - коли перехилив шосту чарку, почав Петро. – Привезе селянин у місто вгодовану свиню, схоче продати, а не знає кому, де і як? На базар зі свіжиною ні пролізти, ні пройти. Тому сільському жителю доводиться продавати живність майже за безцінь. А ми, підприємці, маємо такий навар, що тобі і не снилося.
- Як усе просто! – мовив Василь. – А перевіряючі ходять по базару, нишпорять і нічого не бачать. Приходять на роботу і кажуть, що там усе чисто, ніяких порушень не виявлено.
- Ти маєш на увазі контролюючі органи? – перепитав Петро. – Та вони в торгівлі бум-бум! Нічого не тямлять. Справжні лохи!.. А є, звичайно, і тямущі. Із ними теж можна знайти спільну мову. Звісно, коли доходить щось до серйозного. Кинеш йому кілограм-два свіжого м’яса, грудку сира чи палицю ковбаси – і по всьому. Аякже! Такий закон життя. У теперішніх кризових умовах тільки лох відмовиться від дармового. Ти тільки прикинь: усі чиновники жаліються на низьку зарплату і в той же час возяться на дорогих іномарках.
- Але жебрачим хлібом не заможешся, - вдав, що не згоден із Петром Василь.
- Згоден, згоден, - каже захмелілий Петро. – Але в більшості перевіряючи… лохи. Вони в нашій підприємницькій справі нічого не тямлять.
Останні слова, мовлені Петром, майже вивели Василя із себе. Він різко підвівся, видобув із кишені посвідчення лікаря обласної санепідемстанції і показав своєму шкільному товаришу. Той аж сполотнів від побаченого. Йому просто перехопило дух. І хто його тягнув за язик? Тепер Василю усе відомо про нього! І тільки один Бог знає, що оця нишпорка може утнути!
… Вранці Василь прокинувся від того, що дружина смажила на кухні свіжу свинину. А він лише видобув з кишені мале, задрипане і вичовгане посвідчення і задоволено усміхнувся: «Правду дідусь казав: рука руку миє…»
Із тих пір Василя ніби підмінили. Дружина уже не дорікає, що нема що в каструлю кинути. Для них золотою жилкою стало оте мале, задрипане і вичовгане посвідчення. А коли по телеку говорять про корупцію і хабарництво, чоловік лише задоволено усміхається.
І має правду, вважає дружина, личко в якої посвіжішало і посвітлішало. Мовляв, куди йому до київських олігархів?!
А ви, шановні читачі, як вважаєте?

Василь ШКІРЯ

Ваш отзыв

Ваш коментар