Версія для друку Версія для друку

Попутник – міліціонер

Якось нещодавно підвіз працівника міліції, який скромно стояв на трасі недалеко від автобусної зупинки і очікував на попутну машину. Розговорилися. Я так і не запитав, як його звати, бо надто цікавою була розмова – захопився. Та і навряд чи попутник погодився б назватися після того, що розказав. А якби представився наперед, то вже б нічого не розказав. А чоловік повертався із чергування – добу не спав. Щоб не заснути в машині говорив багато. Дещо я запам’ятав і, думаю, це буде цікаво почитати і нашим читачам. Отже, подаю окремі фрагменти розмови.
«Дякую, що зупинилися. Бо, чесно кажучи, доводиться стояти дуже довго, поки хтось зупиниться. Не люблять наші водії міліцію, ой не люблять!»
«Хтось думає, що я доїжджаю на роботу, бо мені добре платять. А ви знаєте, яка у мене зарплата? Думаєте, що три-чотири тисячі, бо за менше хто б на роботу ходив? А насправді у мене 1800 гривень. Добре, що у мене нема ні дружини, ні дітей. А якби були? Якщо жити у місті, то за квартиру і комунальні послуги взимку треба заплатити більше.»
«Чому я їжджу на роботу? Постійно сподіваюся, що щось у державі поміняється. Але не міняється, на жаль. Навіть навпаки. Ціни ростуть, долар росте, а зарплата на місці. А хочеться, щоб було навпаки…»
«Я вам більше скажу. От стоять наші хлопці на дорозі. Ви думаєте, вони від добра такі злі? Ця машина, що ми щойно біля неї проїхали, до речі, нас не зупинили, бо я у формі тут сиджу, дісталася нашому відділу із обласного управління. Там її добили, а потім віддали нам. Щоб можна було на ній їздити, ми утрьох, бо нас три групи на ній їздить, скинулися і заплатили за ремонт майже десять тисяч гривень. Чому заплатили? Бо відколи я працюю нам жодного разу не давали ні на бензин, ні на запчастини. Начальник каже: ось ключі від машини – їдьте на завдання. А те, що бак сухий чи щось поламано, чи колесо відірвано – його не цікавить.»
«На цю машину шеф десь знайшов дві зимові колеса, не нові, звичайно. На двох інших колесах – літня резина. Але як їздити на такій машині взимку? Добре, що тепер ще тепло і нема ожеледиці і ковзанки на дорозі.»
«Але найгірше не це. Якщо стався злочин, то приїдемо ми чи ні, більше цікавить не наше начальство, а простих людей. Люди проклинають міліцію, бо така традиція вже у нашій державі. Бо внутрішніх наших проблем прості люди не знають. Та й не потрібно їм це знати. Але поставте себе на наше місце. Я маю ризикувати життям за якісь там сто доларів у місяць… Чи багато таких знайдеться?»
«Перше, що хочеться нашим хлопцям, коли приходять додому з роботи, це знайти можливість заробити гроші. Майже кожен десь іще підробляє, щось уміє. Але хіба це вихід із ситуації? Рано чи пізно це набридає, і хлопці звільняються. Після одруження мало хто лишається у нас. Моїх колег за останній час звільнилося п’ятеро.»
«Ті, хто лишається, поступово стають гвинтиками у старій системі. Треба знати, де взяти гроші і кому вділити. Тоді будеш жити. Точніше – тоді виживеш.»
«Я нікого не виправдовую. У моїй практиці теж усяке було. Буває, що мені за якісь вчинки соромно. Та я хочу сказати, що на всі порушення нас штовхає ситуація, в яку нас увіпхнули. Якби у мене була зарплата хоча б чотири тисячі, то я беріг би таку роботу. А так, попадуся – напишу заяву на звільнення. І більшість думає так само. А поки працюєш – користуєшся службовим положенням, як можеш.»
«Міліція втратила репутацію давно. Відновити її дуже важко. Але ми самі репутацію не відновимо. Держава нас кинула і кидає постійно. У міліцію працювати ніхто не хоче йти. З порядних людей, маю на увазі. Бо в «ментовці» для таких не місце. Так думають люди. Такий стереотип існує. Я лише констатую факт. Тому, коли приїжджаю додому – одразу переодягаюся. Нема у мене гордості за свою професію. На жаль, нема.»
«У нас нема жодного фільму, який би створював позитивний імідж міліціонера. Жодної книги. Жодної публікації у солідних газетах. Хоча газети я сам не читаю взагалі. Але знаю, бо про це говорять усі. Так само і про армію нема публікацій, але армія мене нині цікавить менше. Хоча…»
«Я був місяць на Сході. Нас відправляли в зону АТО. Коли ми приїхали у пункт призначення – у наказі формулювання вже звучало так: «Для підтримки громадського порядку». Це обман. Жоден чоловік не любить, коли його дурять. Краще сказали б правду одразу. Ми там стояли на блокпостах. Їжу нам привозили раз на три дні. Якби не волонтери, то я не можу уявити, що було б. Взагалі, я так думаю, наша держава тримається на волонтерах і патріотах, яких на Сході дуже мало.»
«Якщо люди там скандували вже давно: «Росія! Росія!», то де були наші спецслужби? Жорстко питання треба ставити: не любиш Україну – їдь (тут він вжив зовсім інше слово) собі у свій кацапстан.»
«Біля мене нікого не вбило. Наші вижили всі. Ми вчасно ховалися у бліндажі, які там були вже вириті ще до нашого приїзду. А самий блокпост – це кілька десятків мішків із піском… Зброя у нас була, але не проти танків, стрілецька. Хоча танків, якраз там, де ми стояли, не було. І вбитих я не бачив. Правда, коли нас перевозили з місця на місце – біля дороги ми неодноразово бачили воронки від снарядів і мін, обпалену землю, кров, відірвані частини тіл, руки, ноги… Чиї вони? Хто його знає? – форма у всіх однакова. І у наших, і у росіян, і у бандитів.»
«Через місяць на війні у людини починаються зміни у психіці. Якщо б ми були там більше – хто знає, що б з нами зробилося. Але у декого дах рвало і раніше. Це страшно.»
«Нам казали в Ужгороді, що відправляють нас на тиждень туди. Потім, через тиждень, командири вже казали – на десять днів…»
«Через місяць я потрапив у госпіталь. Мене не поранили – заразили сальмонелою. Я, відколи живу, ніколи не хворів, а там… Певно, з продуктами ми щось таке з’їли. Більше двадцяти чоловік у госпіталь потрапило. Я розумію, що війна і все таке… Але, щоб сальмонела… Раніше я і слова такого не знав.»
«Нам дали грамоти всім. Ніяких премій, ніяких додаткових грошей… А грамоту – куди мені той дурний папір? На стіну завісити? Я навіть учасником бойових дій не буду, хоча життям ризикував. Не добровільно, звичайно, бо я не герой якийсь, не фанат держави, хоча рідний край дуже люблю. Та наказ я виконував справно.»
«Єдине, для справедливості мушу сказати, що нам дали, кожному, путівку в санаторій на два тижні. Відпочили, як належить, реабілітувалися трохи…»
«Не знаю, скільки я ще витримаю. Певно, теж скоро звільнюся з міліції. Набридає це все мені… Коли форму знімаю, то іншою людиною почуваюся. А так…»
Василь Кузан

Ваш отзыв

Ваш коментар