Версія для друку Версія для друку

ЛИШ ДОКИ ГЛИНА Є, — ГОНЧАРСТВО БУДЕ ЖИТЬ

Мальовничу Вільхівку, яка розташувана в підгір'ї, де родовища кольорових глин, по сьогодні називають селом талановитих гончарів.

З діда-прадіда у с.Вільхівка жили і працювали гончарі, які в далекому минулому, вирішуючи побутові проблеми, вносили в життя своїх односельців та інших краян елементи чарівності: під їх умілими руками звичайна глина, обпалена жарким вогнем, набувала небачених форм, вигравала фантастичними візерунками та кольорами.

Серед вільхівських гончарів особливо славні династії Галасів, Ребриків та Газдиків, які і започаткували гончарство в селі. Протягом кількох поколінь вони були тими сільськими умільцями, які творили самобутню красу на радість і втіху людям. Та найталановитішим серед них був Михайло Іванович Галас. Тонке відчуття форми, фантазія, збереження традицій та пошуку нових форм - все це було йому притаманне. Галас Михайло Іванович – заслужений майстер народної творчості України, член Національної спілки художників України. Про цю цікаву особистість поспілкувались із завідувачем Вільхівського сільського клубу Марією Василівною Онисько, яка брала активну участь у створенні громадського музею гончара.

– Скільки років Ви керуєте клубом? Яка культурно освітня робота ведеться в ньому?

– Ще з 1985 року прийняла його,  як то мовиться, без вікон, без дверей. Коли настали важкі часи для культури, щоб вижити самим і вберегти установу, в 1995р. взяла його в часткову оренду. Тут організовуються свята державного і церковного календаря, урочистості до знаменних дат із життя краю та села, а у святкові та вихідні дні для молоді проводиться дискотека.

– Гончарне мистецтво Закарпаття має свою історію, свої традиції. Але як воно виникло у с.Вільхівка?

– Існує багато легенд. В одній з них йдеться про мандрівника, який чи тікав від пана, чи шукав зручне місце для поселення. Втомлений, зупинився біля струмочка, щоб попити води. Тут побачив він глину, з неї зробив щось схоже на горнятко. Попив з нього води, а потім повісив на гілку вільхи. Довго блукав горами. Та сталося так, що знову прийшов до того струмочка і дуже здивувався, коли побачив свій виріб. Оглянув його, постукав по ньому, а горнятко задзвеніло... «3 такої глини і горшки можна робити», – промовив сам до себе. Біля криниці збудував колибу і почав у ній жити. З глини виготовляв горщики, горнятка, блюда і сушив їх на сонці, потім продавав людям.

Згодом на тому місці виникло село Вільхівка, і поступово сформувався перший осередок гончарів.

– Що вам відомо про життя і творчість гончара Михайла Галаса?

– Народився він 3 грудня 1921 року.  Наслідуючи традиції батька й матері, ще юний почав займатися гончарським мистецтвом, якому віддав майже 60 років свого життя. Михайло Галас проявив себе справжнім художником-творцем, що сміливо переступив за межі ремісництва. Не одна тисяча виробів вийшла з-під його вмілих рук протягом десятиріч роботи. Він вправно працював на гончарному крузі, створюючи неповторні вироби, та започаткував орнаментику технікою «урізу» (графіто). Завдяки такому прийому роботи М.Галаса здобули широке визнання в Україні та прославили народне гончарське мистецтво за кордоном. До останнього подиху займався улюбленою справою. У 1993 році він помер, залишивши по собі солідний внесок у розвиток гончарства краю.

– Чи хтось унаслідував справу гончара?

– У Михайла Галаса, звичайно, були послідовники. Одним із продовжувачів традицій вільхівської кераміки був його учень Володимир Дворак, який передав своє вміння синові Олександру. Він представляв мистецтво кераміки як на Закарпатті, так і у містах Київ, Полтава, Чигирин.

– Музей-садиба, де жив і трудився видатний гончар, працює і сьогодні?

– Зараз, на жаль, музей закрито. В зв›язку з тим, що на господарстві не залишилось нікого, хто б доглядав музей і проводив екскурсії. Дуже б хотілося, щоб музей став державною установою, щоб його можна вільно відвідувати.

– Маріє Василівно, які у Вас плани на майбутнє?

– У майбутньому мрію зробити свою культосвітню установу справжнім дозвіллєвим центром, щоб він сам зміг заробляти на себе. Адже ні відділ культури, ні сільська рада не можуть вирішити ці значні фінансові затрати, які потрібні для втілення мого задуму.

Підготувала Тетяна Кормош, студентка 1 курсу

відділення журналістики УжНУ.

Прокоментуй!

Ваш коментар