Версія для друку Версія для друку

«ЖМЕНЯКИ» НА НАШІЙ ВЕРХОВИНІ

Найкращі краєвиди Іршавщини в урочищі Ріка в кінці 80-их років минулого століття режисерська група «Укртелефільму» обрала для зйомок кількох характерних для Срібної Землі куточків місцевості. Сьогодні важко знайти обійстя в краї, де не читали б роман або не переглянули цю стрічку. Обидва твори позначені печаттю геніальності його авторів: письменника Михайла Томчанія та творчим сузір’ям, цвіт якого складали автор сценарію Василь Руснак, режисер-постановник Альфред Шестопалов, композитор Євген Станкович, акторська група – Лесь Сердюк, Наталія Наум, Остап Ступка, Ольга Матешко, Іван Миколайчук, Володимир Талашко, Сергій Коренєв, Дмитро Матвеєв, Любов Полєхіна та інші.

… Того дня жителі Броньки на храмове свято Вознесіння Господнього приймали гостей, а в Ріці відбувалося рукотворне диво: закарпатська історія оживала в образах, людських долях, декораціях, вже історичних, але традиційних для горян, чехословацьких владців та угорських окупантів костюмів. Від залізничної станції Бронька до урочища Водичний в Ріці ще повноцінно діяла вантажна вузькоколійна вітка, що, як і всі ці землі, належала до Довжанського лісокомбінату. До речі, спеціалісти Броньківського депо цього підприємства, незважаючи на передсвяткові домашні клопоти, тиждень, день, – ніч з допомогою студійних художників і декораторів змінювали товарні вагони і платформи, надавали їм формальні ознаки періоду Другої світової війни.

Згадує ветеран ДП «Довжанське лісомисливське господарство» Дмитро Кремінь:

– Ясної погожої днини до Річанського лісництва під’їхали з десяток легкових автомобілів, Ікарус із артистами. Деякі з наших земляків також знімалися в масовці. Не дивлячись на свято, були мешканці Сухої й з Броньки. Всі, хто мав при собі паспорт, могли заробити за кілька годин зйомок 7 карбованців 50 копійок. Не такі вже й малі кошти за участь у приємній феєрії. За нинішнім доларовим курсом – 145 гривень, щоб увійти в історію.

А скільки отримав їздовий Кушницького радгоспу «Зоря комунізму» Василь Мороз, до цих пір залишається таїною, що її змила ріка часу та тієї епохи. Цей неговіркий чоловік, якому за п’ятдесят, на журналістські запитання про ту пригоду лише киркне де-не-де по слову та ховає у куточках вуст майже непомітну посмішку. Навіть на оповіді Дмитра Дмитровича то ствердно кивне, то скромно промовчить, а то й взагалі зробить вигляд ніби-то не про нього взагалі мова та про його коней.

Молодий на той час чоловік Василь Васильович віз возом із урочища Чертіж долі Діликом, де були салаші радгоспівських  отар, будзи сиру бринзи, урду, молоко, жентицю. Долиною, паралельно з вузькоколійкою, понад Ріку в’ється грунтова дорога. Нею і поганяв своїх жеребців Цігана і Пітю Василь Мороз. Поки не порівнявся зі знімальним майданчиком.

– Стій, – зупинив його голос режисера, – злізай із воза.

Їздовий зупинився, але ні дяплови (віжки), ані батога з рук не випустив та й не поворухнувся.

Тільки говіркий Дмитро Дмитрович переповідає далі розвиток епізоду:

– Як не вмовляли Василя надати для зйомок воза з кіньми, той не поступався.

Аж поки не дійшли до компромісу – одягнули Василя Мороза в уніформу вояка чехословацької армії, посадили поряд із ним «офіцера» та й пустили між кінокамерою, потягом із закарпатськими новобранцями, що під протяжні тривожні гудки паравоза посилали у сім верховинських небес слова й мелодію знаменитої «Верховино, світку ти наш».

На такій високій ноті і завершимо цю історію, в якій поєдналися кілька епох  Закарпаття: чехословацька, угорська, радянська і нинішня – українська.

Михайло Ісак.

Ваш отзыв

Ваш коментар