Версія для друку Версія для друку

ПЕТРО КОСТЯНИНЕЦЬ: «Я ЗАВЖДИ ЗАЙМАВСЯ УЛЮБЛЕНОЮ СПРАВОЮ»

12

Професія журналіста завжди була в пошані. Особливо, коли ти працюєш у районному виданні. Майже немає такого населеного пункту, де б ти не побував. Скільки зустрічей, скільки знайомств! То школу відкривають, то відома особистість в район приїжджає, то на підприємстві нову продукцію почали випускати.

Тридцять шість років віддав редакції газети «Нове життя» Петро Михайлович Костянинець. Прийшов він у районку далекого 1971 року на посаду фотокореспондента. Тих, хто претендував на цю посаду, у районі було багато: фотоапарати були тоді в моді. Однак тодішній редактор Василь Звонар взяв його на роботу. Чому – зрозуміло. Робив Петро Михайлович фотографії якісні, цікаві, захоплюючі, які подовгу можна тепер розглядати.

Свою роботу я любив, – каже Петро Михайлович. – Ти завжди серед людей. Проблема була в тому, що не було сучасної техніки. Фото я робив у редакції в лабораторії, потім поштою ми відправляли в Ужгород у цинкографію. Цей процес тривав тиждень-півтора. Тепер усе змінилося. Вчорашню подію можна оперативно робити уже в сьогоднішній номер газети.

На відміну від кореспондента, який може взяти  інформацію і по телефону, Петрові Михайловичу довелося їздити з фотоапаратом у найвіддаленіший куточок району, щоб на плівку зафіксувати події. Сьогодні його можна побачити в Горбку, Доробратові, Негрові, а завтра в Довгому, Броньці, Лисичові… Його улюблена поговірка: «Вовка ноги годують». І він не лише фіксував події, а й сам брався за перо, описував побачене, аби донести усе це до читача.

Свого часу редакція мала свій автотранспорт. «Літучка» закінчувалася тим, що редактор газети обов’язково відправляв П.М.Костянинця «на завдання». На відміну від теперішніх часів, тоді майже щонеділі у сільських клубах виступали фольклорні колективи, проводилися пісенні фестивалі, виступали драмгуртки. Часто навідувалися в район відомі особистості. Петро Михайлович неодноразово побував на жнивах із відомими письменниками Петром Скунцем, Василем Коханом, Іваном Чендеєм, Василем Вовчком, художником Андрієм Коцкою. Чимало вражень і знімків у нього залишилось від зустрічей із науковцями Ужгородського національного університету.

А про двічі Героя соцпраці Юрія Пітру може написати книгу. Скільки разів йому доводилося побувати в полі у відомого кукурудзовода. У село Білки свого часу приїжджали відомі особистості: Герої соцпраці Ганна Ладані, Марія Козар перший секретар обкому партії, Юрій Ільницький… Його багатий досвід переймали не лише кукурудзоводи Закарпаття, а й в багатьох областях України та Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії.  Петро Михайлович завжди був поруч, робив десятки знімків, які охоче друкували й обласні газети – «Закарпатська правда», «Молодь Закарпаття» та «Карпат Ігоз Со». А певний час працював на півставки і в «Закарпатській правді», де власкором був його друг Олександр Сенинець із Білок.

Автору цих рядків разом із Петром Михайловичем теж доводилося сколесити немало доріг, після яких на сторінках «Нового життя» з’явилися фоторепортажі. Готували ми матеріали про весняно-польові роботи, жнива, догляд у садах і виноградниках, неодноразово побували на зустрічах із цікавими людьми. Їздили ми і на мотоциклі, і на «уазику», і на його власному «Жигули».

Готував П.Костянинець сюжети на різні теми: про хліборобів, лісорубів, робітників промислових підприємств, будівельників, працівників зв’язку, торгівлі, культури, медицини… Переглядаючи  підшивки районної газети за 70-, 80-, 90-і роки, – ніби переглядаєш кадри прожитого і пережитого. Йому доводилося працювати в часи розвинутого соціалізму, побудови комунізму, перебудови… і у всі часи нам обіцяли краще життя. Але Петро Михайлович був із тих людей, які вміли самі себе знайти в цьому нелегкому житті. Він уже понад 40 років займається пасічництвом. Має не лише свіжий, духмяний мед, а й заробляє на цьому. На даний час утримує 80 бджолосімей.

– Я завжди займався улюбленою справою, - каже Петро Михайлович. – Особливо любо поратися біля вуликів весною. На пасіці душа відпочиває. А серце проймає радість. Одне задоволення!

На відміну від теперішнього часу, друковане слово мало вагу. До нього прислухалися. Газетні публікації не губились у круговерті буднів. Вони не тільки привертали увагу читачів, а й позитивно впливали на наше повсякденне життя. Ось один із прикладів. Петро Михайлович написав про невеличке село Кобалевиця. Цей населений пункт споконвіку не мав не лише бібліотеки, клубу,  а й свого храму. Дізналася про газетну публікацію діаспора в Німеччині, і невдовзі там звелась церква, яка була освячена у 1996 році.

А хіба може забути зустрічі із німецько-мовною поетесою Ольгою Рішаві, яка свого часу проживала в Кушниці, командиром партизанського загону Дюлою Устою, відомим композитором Михайлом Машкіним… Свого часу Петра Михайловича запросили на Всесоюзну виставку ВДНГ в Москву, де мав можливість фотографувати керівників держави.

П.Костянинець неодноразово обирався  депутатом Брідської сільської ради, був членом виконкому.

Та, напевне, найбільше дбав Петро Михайлович про свою родину. Разом із дружиною Марією Василівною виховали двох донечок – Оксану і Наталку. У 50 років став дідусем. Тепер Павлик вже третьокурсник юридичного факультету УжНУ. Онучка Оксанка навчається в 7-ому класі Іршавської гімназії, а маленькі Максимчик та Назарчик проживають в Києві. Однак він і тепер у творчому неспокої. Будучи в райцентрі, охоче зустрінеться із колишніми колегами по роботі, погомонить із ними хвилинку-другу, поділиться своїми враженнями. А про кореспондентські пригоди може розповідати годинами. Чимало з них свого часу він опублікував на сторінках районки.

Дивлячись на Петра Михайловича,  не скажеш, що йому вже сімдесят. Такий же імпозантний, життєрадісний, у гарному настрої, влучний на слово і, звичайно, умудрений досвідом. Ще й дотепер зберігає фотографії, зроблені в молодості. Вони – його життя.

Василь Шкіря.

Прокоментуй!

Ваш коментар

*