Версія для друку Версія для друку

ЗВОРИНИ І ГРАНКИ ДОЛІ ЛІСІВНИКА

SONY DSC

− Василю Івановичу, що би я Вас попросила, − звернулася якось начальник відділу кадрів Кушницького лісокомбінату О.О. Шкарупа до  лісничого Річанського лісництва В.І. Леднея. − Чи не могли б Ви прийняти на роботу мого Сашка: хлопець після школи, до армії, нехай буде при ділі.

− Чому ні, Олено Олександрівно? − запитанням на запитання відповів Василь Іванович.

Отак «по блату», як тоді деколи прийнято було говорити, розпочалася трудова біографія і навіть без перебільшення життєва доля теперішнього головного лісничого  державного підприємства «Довжанське лісомисливське  господарство» Олександра Євгеновича Шкарупи. По-справжньому трудова, бо став до роботи  вантажником на нижньому складі в урочищі Крушник. Туди ж повернувся і після армійської служби.

Хоча батьки і мали вагоме слово у лісокомбінаті, як-не-як – начальник відділу кадрів та головний  інженер, проте у доланні кар’єрних щабелів Олександр Шкарупа не перескакував. Один за одним − не проминув жодного, та  й кожному − працював на совість. Рік минув  після армійських буднів: життя нуртувало, молодечій крові  замалим було  дня, щовечора шаленіла ще від шкільного кохання до однокласниці Марійки. Залюблені навдивовиж, чи не змалку, – вони й досі кохають один одного. Оспіваний у багатьох народних піснях, символ вірного кохання між голубом і голубкою для них не фрагмент народного епосу, а ціла сюїта. Може, тому Олександр Євгенович нехай і не на професійному рівні, але  вже давно тримає голубівню.

Помінявши свій легінський статус на статечного кушничанина, через рік вирішив здобути вищу освіту: поступив на навчання на лісогосподарський факультет Київської сільськогосподарської академії, де, до речі, навчався і його батько  Євген Якович. Як потім виявилося, навіть керівник дипломних робіт  у них був один − професор Олексій Олександрович Салганський.

Майже  три десятки літ відтрісконіли, мов полонинські морози, а тему її − “Біологія благородного оленя”− пам’ятає добре. Як на побіжний погляд, спричинив цей вибір випадок: хтось із жителів села підібрав у лісі маленьку косулю. Газда тримав її вдома, поки та молоду фасолю на «тичках» не поїла. Відтак тваринку передали під опіку працівникам Річанського лісництва. Росла  здоровою, хоч і ручною, та норовливою. Тож і дотепер Олександр Шкарупа напівжартома-напівсерйозно говорить,  що на тему дипломної його наштовхнула Леднеєва коза: так бувало, що й буцалася.

А молодшого Шкарупу вже поставили на більш відповідальну ділянку роботи − лісником. В урочищі Ильмоватий замінив Василя Боднаря. Та й кожна наступна вища посада щоразу підтверджувала його  зростаючий рівень енергії, відповідальності, професіоналізму  чи  то − єгерь, мисливствознавець, лісничий, головний лісничий чи директор лісгоспу.

Працюючи на всіх цих ділянках роботи при повній самовіддачі, він завжди мав у своєму фаховому потенціалі певну частину, яка наочно демонструвала колегам і керівництву − займана ним посада − ще не верхня планка.  І так: від вантажника − до директора держлісгоспу. Не спасував, витримав натиск стихії − катастрофічних паводків і небачено сніжної зими на межі ХХ і ХХІ століть.

Такий вже в нього вольовий характер: всі, хто його добре знають, переказують: його опір, спротив обставинам непереборний, він зростає у зворотній пропорції до натиску, тиску. Олександр Євгенович не любить розповідати про той, 22-річної давності випадок. Разом з єгерями Василем Проданом і Василем Ковачом того дня обходили приграничні ділянки. Почувши браконьєрські постріли, Шкарупа віч-на-віч вийшов на озброєного зловмисника. Ні погрози, ні вмовляння − лише куля  із карабіна звалили його з ніг  у протиборстві із мешканцем Нижнього Бистрого із сусіднього Хустського району. Заруба була велика: пролита кров не зупинила злочинця, тут уже йшлося про те,  хто кого. Лише прицільні постріли Василя Ковача відігнали браконьєра та дозволили єгерям перев’язати ногу, зупинити кров та, взявши на руки, поспішити в кількакілометрову путь до лісництва.

Під щасливою зіркою, видно, народився Олександр Шкарупа: єгері виявилися витривалі і ходаки, як могли швидко, донесли пораненого до лісництва, де, на його щастя, з автомобілями були директор Довжанського лісокомбінату М.В.Попик та підприємець Ю.Ю. Марко. На якій швидкості – вони не їхали, а летіли, – один Бог знає. Коли, хай не як рідко, Олександр Євгенович розповідає про той трафунок у своєму житті, у пам’ять  закарбувалися два епізоди: коли його несли два Василі, час від часу просив:  «не переломіть ми поперек», а як привезли його в райлікарню, в приймальному відділенні на кинуту лікарем фразу: «він уже не дише», через силу прохрипів: «дохтор, я вас чую!». Тож можна сказати, покійний Василь Васильович Рішко з колегами витягли його з того світу.

Є Бог на небі і ангел-охоронець у Шкарупи. Не даремно  ж він – людина віруюча і оцерковлена. Це у них з діда-прадіда. Батько Олени Олександрівни був священиком у с. Богдан Рахівського району. Сам  Олександр Євгенович, як і багато хто із сучасних керівників, чимало допомагає храмам, їх громадам, особливо тим, хто проводить ремонт або будується. У книзі А. Світлинця і С. Канайла “Свято-Серафимівський монастир у селі Приборжавському”, виданій у 2003 році, в числі тих керівників, хто надавав конкретну допомогу обителі у відбудові, на першому місці О.Є. Шкарупа.

А ще є у нього своє, постійне місце на крилосі Свято-Введенського жіночого монастиря в рідній Кушниці.

Деколи, намагаючись озирнути дедалі тонші  генеалогічні корені, віддалені у минуле, Олександр Євгенович перекидує своєрідний місток від свого діда-священика  Олександра Даниловича Пашкуя до його батька-лісничого у Білках в епоху Австро-Угорської імперії, про якого ще раз-по-раз із-за віхоли літ виникає тьмяний образ державця, який “їздив на бричці”.

Здавалося б, у цій інтелігентній родині мав би вирости  такий собі слухняний хлопець, білоручка. А на запитання, що найбільше запам’яталося із періоду роботи в Річанському лісництві, майже не задумуючись, відповідає:

− Косили багато, цілі гектари. Аж до Покрова Пресвятої Богородиці.

Людей  далеких від лісу, його проблем та істинних принад здебільшого цікавить екзотика природи, а ще − екзотика пригод людей у ній. Як правило, відомих − готова сенсація. Цих тем Олександр Євгенович не те, що прямо уникає, він акуратно, немов на полюванні, непевні місця − зрушений камінь або  струпішилий «кимак» − обходить.

У нього немає    надсадного потягу до цієї чоловічої пристрасті. Не западає   за межі фанатизму на трофейні екземпляри. Не веде навіть приблизний облік добутого звіра. А стаж у нього  чималий − покійний Євген Якович вже з першого класу брав сина гайчаком на полювання.

− Не було випадку, щоб ми з батьком пішли двоє і,  максимум за дві години не здобули зайця, − ностальгічні нотки в голосі Шкарупи звучать якимось певним чином, що вивітрюється, як ефір, бажання розвивати тему.

Наша розмова, мав протоптані стежини лабіринту, то перетинаються зі старими, то виводять на обрійний  простір, то знов-таки впинається у якісь немовби межові знаки. Так, намагаючись десь підсвідомо на чомусь «підловити» Олександра Євгеновича, закидую йому каверзу, мовляв, знає добре тільки річанські  терени. На що відразу отримую такого-собі сильного, в м’якій рукавичці, одкоша:

−  Я всі знаю. Справді, бездоганно − у Ріці. Але в кожному лісництві у певний час були свої наставники, − говорить  не поспішаючи Олександр Євгенович. − У сусідньому з Річанським Лисичівському лісництві мене єгер Ф.Ф. Мателега, знаменитий колись на весь Радянський Союз вовчатник, кожною звориною, кожною гранкою не раз виводив.

… З ним важко говорити про нього, зате легко «провокувати» на відвертість, коли питання торкаються людських рис: щирий, порядний, чесний, відвертий, гарячий, аж палкий − він  такими самими прагне бачити і всіх довкола себе. Не всі, правда, в цьому світі мають ці якості. Для когось вони, як тверді старі лекала, стерті впродовж минулих десятиліть ніби крейдою закрійника − часу. Для Олександра Шкарупи навіть у його 50 вони залишаються незмінними, не порушеними мінливими соціальними епохами.

Михайло ІСАК.

Прокоментуй!

Ваш коментар

*