Версія для друку Версія для друку

ПРОМІНЯВ МЕНЕ НА КВАРТИРУ

Місяць липень. Літо в розпалі. Температура повітря досягає до 37 градусів тепла. Вчені прогнозують глобальне потепління.

Залізничний вокзал м.Мукачево переповнений очікуючими пасажирами. Майже всі з них: як дорослі, так і діти прикривають голову білими «панамками». У руках – пластикові пляшки з водою. Очікуємо потяг «Ужгород-Київ». Нарешті із-за повороту з’являється електропоїзд і тихенько наближається до станції. Розпочалася посадка. Пасажири швидко розійшлися по своїх вагонах.

У купе сиділа одна пасажирка. Вона вчителька української мови та літератури. Їхала до Києва. Звуть її Людмила Іванівна. Весела, життєрадісна, середнього віку. Розмовляємо. Згадуємо молоді роки юності, життя-буття. Я дещо розповів із свого життя. Це її дуже зацікавило. І несподівано Людмила Іванівна сказала: – Хоч минуло вже більше двадцяти років, але я ще й тепер згадую про своє перше кохання. Хочете розповім про нього?

– Так. Я Вас уважно слухаю, – відповів я.

Зосередившись, розпочала свою розповідь:

– Я, будучи студенткою Київського педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова, була на векторі відпочинку в залі університету. Зала велика. Молоді, як завжди, повно. Заграла музика вальсу «Дунайські хвилі». До мене підійшов високий, спортивної фігури, чорнявий, із сірими очима хлопець. Справжній красень. Запросив мене на танець. А вальс є моїм улюбленим танцем. Мій партнер показав себе справжнім професіоналом. Після закінчення танку він не відходив від мене. Так і протанцювали цілий вечір. Познайомилися. Звали його Сергій. Закінчував останній курс факультету народного господарства. Вчився на відмінно. Вже мав офіційне запрошення на роботу.

Я тоді була молодою,  стрункою, середнього зросту дівчиною, з довгим світлим волоссям та великими карими очима.

Ми почали зустрічатися.  Часто гуляли на території університету. На нас всі звертали увагу і тихенько говорили: «Яка чудова пара!». Сергій був дуже вихованим та галантним, він завжди чекав, поки я сяду, а потім вже й сам підсідав, одягав на мене верхній одяг. Часто бували в кінозалах, театрі, в музеї, на виставках. Він ніколи не давав мені нудьгувати, розважав, розповідав смішні історії. Догоджав у всьому, як тільки міг, щоб мені було приємно. Коли приходив до нас додому, завжди дарував улюблені троянди. Не забував і про подарунки. А які ласкаві слова линули з його вуст. Ми зрозуміли, що вже не можемо бути один без одного. Пам‘ятаю наш перший поцілунок, він і справді був солодкий. То були найкращі роки мого життя, найкращі дні моєї молодості.

Після закінчення вишу Сергій влаштувався на роботу в Києві. Почав часто приходити до нас додому, тому батьки добре вже його знали, але все ж таки придивлялися до нього.

Напередодні Нового року коханий прийшов до нас і сказав, що після різдвяних свят засилатиме до нас сватів.

Та сталося не так, як гадалося. Новий рік ми домовилися зустрічати разом. Після роботи Сергій мав приїхати до мене додому о восьмій годині вечора. Та його не було ні о 8,.00 ні о 9.00, ні о 12.00 год. Він навіть не зателефонував. Була людина і зникла. Ви не уявляєте, що коїлось в моєму серці. Я вірила кожному його слову і сприймала його слова, як ковток води для тяжкохворої людини. У мене і в думці не було сумнівів, що він мене може зрадити. А як виявилось пізніше, це було саме так.

Перед Новим роком Сергій познайомився з дівчиною високопосадовця,  котрий подарував їй трьохкімнатну квартиру в центрі столиці. У ній він зустрів і Новий рік. Він проміняв мене на іншу наречену з квартирою і почав з нею зустрічатися. Час минав. Промайнули зима та весна. Настало літо. А від Сергія ні слуху, ні духу.

Одного літнього дня я прибирала в квартирі та задивилася на тополі. Була дванадцята година дня, чудова сонячна днина. Раптом знявся вітер. Закрилися балконні двері з такою силою, що розбилося велике скло в дверях і засипало всю підлогу. Я заціпеніла від страху, адже надворі тихий і чудовий день. Що це могло бути? Можливо, це знак? Пізніше я дізналася, що саме о 12 годині того дня Сергій оформляв весілля у РАЦСі. Із цієї години наше колись таке вірне кохання припинилося.

А моя доля склалася так. Я вийшла заміж.  Живемо з коханим чоловіком в окремій квартирі в центрі міста. У мене улюблена робота вчителя. А найголовніше – це моя донечка Світланка. Тепер вона вже закінчує 11 клас. Донька – справжня красуня та розумниця, вчиться на відмінно. Впевнена, що моя дочка – великий подарунок від Бога. Він нагородив нею мене за те, що тяжко пережила зрадливе кохання, в яке так дуже повірила. Вона – моя радість, моя втіха, моє щастя.

Нещодавно з преси я дізналася, що моє перше кохання живе неподалік, теж в центрі Києва. Дивно та ми з ним більше ніколи не зустрічалися. Сергій став великою людиною, відомим чиновником. Працює у вищому ешелоні виконавчої влади України. Має дружину, дочку, яку назвав Людмилою, так само як і мене, – так закінчила історію свого кохання моя супутниця. А я це все почув і вже вдома записав.

Непомітно для нас потяг зупинився на якійсь станції. В наше купе зайшло двоє пасажирів. Тому на цю тему ми більше не розмовляли.

 

Михайло Ломага.

Ваш отзыв

Ваш коментар