Версія для друку Версія для друку

ДУМКИ БЕЗ ГАЛЬМ

Артур був успішним студентом. Та коли засмоктувала круговерть життя, і все набридало, йому хотілося чогось інакшого. Бувало, що студента накривала хвиля романтизму, ним керувало прагнення подивитись на світ крізь рожеві окуляри. У такі моменти він брався за ручку і щось занотовував на клаптиках паперу…

…Товстолоба, мудра осінь вже пробує провчити ще зовсім молоде, наповнене життєвою енергією листя... Ми, як діти, часом голубимо його - пригнічене й опале - часом по-звірськи на ньому зганяємо злість. Воно без вини. Причинні бувають люди...

Хоч голова - не автобан, а думки в ній мчаться на шаленій швидкості, наздоганяючи одна одну. Вільні... Божевільні...Навіть ніхто не шмагатиме їх за нечемність.

Мабуть, вистачить вже морочити собі голову. Будильник нагадав про своє існування. Пів на другу. Час бігти на пари, щоб годувати свій ненаситний мозок, пестити невгамовну душу. О, не можна забути про важливий документ, що засвідчує право на проживання в гуртожитку, щоб потім охоронці не горланили: «Покажіть перепустку в розгорнутому вигляді, ми не зобов’язані всіх запам’ятовувати».

Двері щось невдоволено бовкнули. Порожнеча з середини кімнат нахабно чіпляється за тебе, зціплюючи в зубах всього. Гм... Ангеліна... Мій янгол... Де ж вона витає зараз? Мабуть, в мені... Виявляється, що в мистецтві поцілунку я не такий вже дилетант. Може, вона вчора майстерно грала ненавчену.

Все, дійсно, треба бігти... Треба себе змусити до народження усмішки... продовжувати жити. За Чикаленком, а ти, Марку, грай... Хоч грошей катма, може, й таланту бракує. Чи то прислухатись до Сковороди, тобто шукати в собі самого себе.

Якась сьогодні особлива студентська Голгофа (часом так жартують про доріжку, якою часто-густо прямуємо до альма-матер). Сонце своїми теплими руками лоскоче, хоча й вітер не пасе задніх, бореться за впливовість.

Наші, чоловіків, кастальські джерела (міс, місіс) ще впевнено почуваються в легеньких платтячках з відвертими декольте. Якраз вони й повертаються з університету. Не можна не помітити, як тендітні оголені плечі незрівнянно плавають в повітрі, ефектнішими стають окремі частини тіла з кожним кроком. Дійсно, чого там... Навіщо приховувати прихильність природи до себе...

Ті, котрі безперестанку кричать про незаплямовану, священної сили любов, часом розбещують чоловічу уяву. Якось воно по-іудейськи. Може, так і треба...

Як непереборно спантеличують гаtiо парфуми! Хочеться побути Зюскіндовим Гренуєм. Правда, в розумних межах... Щоб не картати себе за надмірність.

Декілька десятків повільних кроків -- можна переступити поріг рідненького. Назустріч йде янгол, моя Ангеліна. Затамовую подих. Погляд завмирає на ній... Вона по-дитячому зігнутим вказівним пальцем ніжить свого мініатюрного, кругленького носика, божественно примруживши очі. Медовий поцілунок примусив оговтатись. Гм... Може, я злодій... Треба було попросити дозволу у неї на споглядання отого неповторного жесту. Плаття теплого кольору граціозно витанцьовувало на її майже афродітівському стані. Я йому, платтячку, по-справжньому заздрив, бо воно торкалося кожного міліметра її розкішного тіла. По-дитячому запитуєш себе, чому йому можна, а мені - ні?!

Біля входу в університет знову обряд пестощів, адже лагідно пальцями мацають цигарки. Студенти окремими групами з кавою чи соком у руках обговорюють одвічні теми. Не втримався... Запитав свою знайому: «Дівчинко, навіщо псуєш собі здоров’я?» «Я палю, коли нервую. Це мене заспокоює». Дійсно, гармонія життя - всього в одній цигарці! Круто!

Озирнувшись, помітив дівча у короткій спідниці, котре сидить на лавці, хитромудро переплівши ноги, часом погойдує ними. Мабуть, щоб хтось не розгледів неозброєним оком шмат малинового, рожевого, білого, трояндного полотна, котрий прикриває сором...

Продовжуємо зі знайомою бити теревені. Я повернув голову трохи вправо. Впала в око представниця слабкої статі, котра демонструвала класичні жести: так, саме час прогнути до болю спину, закинути рукою волосся за вухо, з благальними очима поковзати тендітними пальцями по витягнутій, злегка напруженій шиї. Може, щоб викликати довгоочікуване чоловіче співчуття.

З лівого боку вже майже нікого не було. Час заходити в приміщення, щоб продуктивно погризти граніт науки. Так багато роздумів, емоцій... Важкувато доведеться мізкам, щоб вислухати етику, до того ж дві пари. Може, помахати ручкою для годиться, зімітувати мудрий вигляд. Але ж неетично буде...

Ангеліна... брівоньки... ма-гія... Хоч не такі вони, якими захоплювався Квітка-Основ’яненко, не зовсім шнурочки, та якусь магічність мають.

Дослухаюся до стуку свого серця. В голові щось стискує мізки, наче там друге серце собі пульсує. Так, Ангеліна гарна... Невже я так банально сказав?.. Гарна... Зараз на парі я присутній лише фізично. Смішно... Ти дурень... дурень... Земля - наша годувальниця!

Ще кілька слів до самого себе - пари промайнули...

Трохи роздратовано біжу... Надворі так і хочеться закричати з розпростертими руками: «Я належу тобі, вітре! Бери мене, неси додому, в гуртожиток». Майже вечір. Тиша нестерпно дратує, ріже вуха... Я люблю... ні... хочу аналізувати Ангеліною процитовану мовчанку. Така коханнєствердна дівчинка...

Темінь напружує очі... Біля входу в гуртожиток викликали радість знайомі обличчя, котрі були злегка схвильованими (так у колі друзів ми називаємо тих, хто самотужки спробував знищити зеленого змія). Хлопці діловито дискутували на політичну тематику, кожен намагався довести об’єктивність своєї точки зору. Видно було, що ці знайомі вже добре тямлять, що кажуть.

Треба бігти... Втамувати голод пообідати-повечеряти. О, супер! Сестра якраз приготувала щось смачненьке. Ох, як пахне. Хоча Світланка -приємніше...

Ложка за ложкою - процес пішов... На столі лежало чиєсь фото. Гм... Ноmо Sapiens ладна берегти кожну солодку мить, мить рідну, близьку. Берегти в серці, пам’яті... Знає ціну життя... Не те, що Всевишній, котрий давно втратив його смак, бо живе вічно...

Треба моєму янголу швидко відправити SMS. Як завжди, бракує слів для такої справи, бо хотілося б написати щиро й обережно. Так і зводяться побажання часом до стандартів: «солодких тобі снів».

Відчувається, що сон чатує вже, щупальця його близько. Ніби ритуальним маневром руки я розстелив ліжко. Ну що, старий [день], бувай, ти в пам’яті залишишся.

Нічого не бачу... Пісок... Теплий пісок... Багато піску... Нічого нема..

(Все. Почалося...) Ангеліна… Янгол... Голос... Розмова... Ми -- не тварини... Тьху, якась прірва... темно. Так, янголе, ми говорили... Молочне волосся... Ангелінка... Треба лагідності... Як приємно лежати на твоєму непорочному череві... Може, щось народиться... Цигани йдуть... Чорні... Небесні очі. Ще чи вже не мої?!

Туман... Чорний якийсь... Туман...

Біла стеля. О, то вже сусіди спішать на пари... Щастя прийде в розстебнутій сорочці і скаже: «Візьми мене»...Треба попорати зубною щіткою в роті. Нікому не дам нею скористатися. Треба дати думкам спокій. Вони теж вміють байдики бити...

… Читаєш ці рядки і думаєш, що Артур заблукав між трьох високих сосен моралі… А просто втомлений студент передав на папері емоційний порив за добу…

Іван БІЛЕЦЬКИЙ.

Прокоментуй!

Ваш коментар

*