Версія для друку Версія для друку

ЗАБИВ І ПОПАВ В ІСТОРІЮ

В літописі національної збірної України з футболу Іванові Гецку належить особлива сторінка. Саме він є автором історичного, першого гола «синьо-жовтих», який був забитий у дебютному поєдинку нашої дружини 29 квітня 1992 року. 

Того дня на стадіоні Авангард в Ужгороді в товариському поєдинку  ми уступили угорцям ‒ 1:3. З тих пір число матчів головної команди країни давно перевалило за 200, а забитих голів і того більше. Іван Гецко, спілкуючись з кореспондентом газети «Московський комсомолець» в Україні, передав своєрідну естафету від старшого покоління більш молодому.

‒ Іване, той історичний перший поєдинок у квітні 1992-го, мабуть добре пам’ятаєте? А тоді розуміли, що гра особлива?

‒ Ні, готувались до неї, абсолютно не усвідомлюючи, що переписуємо історію. Тоді тяжкий був час, ніхто не намагався забігати далеко вперед. Сказати, що збірна України народжувалась в муках, значить, нічого не сказати…

‒ В чому це проявлялось?

‒ Була маса організаційного безладдя і накладок. Зібрались ми в Києві, але не провели жодного спарингу. З тренуваннями також було напружено. Заняття проходили щоразу в різних місцях. Або тренувались на верхньому полі Республіканського стадіону, або їздили на Нивки (нинішня дитяча школа Київського «Динамо». ‒ Ю.Т.). До якоїсь однієї поляни звикнути не виходило. Ситуація доходила до абсурду, коли, бувало, уже по дорозі нас зупиняли: «Стоп! Там поле не дають». І ми поверталися назад, їхали шукати інше місце. І добре, якщо знаходили. А бувало і так, що виходили із готелю, прямо на вулиці робили розтяжку і через півгодини заходили назад.

‒ Що в такій ситуації робили тренери?

‒ По суті у збірної і штатного наставника-то ще  не було. Віктора Прокопенка призначили переважно  тому, що більше всього гравців у національну команду делегував «Чорноморець», який він очолював. Допомагали Віктору Євгеновичу Анатолій Пузач і Валерій Яремченко. Але тренерський штаб знаходився в таких самих дискомфортних умовах, як і футболісти. І вплинути на що-небудь навряд чи міг.

‒ З представниками інших клубів швидко знайшли мову?

‒ В принципі ми всі один одного знали. Інша справа, що досвіду спільної гри не було. Тому 29 квітня в Ужгороді довелося діяти фактично з чистого аркуша.

‒ Не дивно, що в ході матчу наша команда поступалася угорцям 0:3. А ви відзначились лише на 90-ій хвилині, забивши прямим ударом із штрафного. До цього гольові можливості в  українців були?

‒ Давався в знаки значно більш високий рівень майстерності угорців, і переважна частина поєдинку пройшла під їх диктовку. А у нас моменти з’явились лише ближче до кінця зустрічі. Коли на 90-ій хвилині призначили штрафний, то точка виявилась дуже зручною для удару лівою ногою, а це вдавалось мені краще всього. Пробив метрів із 20-ти сильно і точно ‒ і, виходить, врятував команду від великої поразки. Те що влучивши  у ворота, я потрапив в історію збірної, про це тоді не думав.

‒ Символічно, що перший матч збірної проходив на вашій малій батьківщині, на Закарпатті. Ви самі виросли в невеликому селі Ільниці. Захоплення футболом почалося звідти?

‒ Так, по-перше, поряд був батько ‒ теж в минулому футболіст, якому я підсвідомо наслідував. По-друге, сама обстановка сприяла, щоб з футболом я зв’язав себе  на все життя. В Ільниці були свої тренери, свої кумири… Тренування і матчі, які були у нас, ніколи не забуду. Уявіть собі ватагу хлопчаків ‒ чоловік 30, і на всіх один м’яч… І ось протягом трьох-чотирьох годин, перед тим як стемніє,  між нами проходили непримиримі баталії. Умови, здавалося б  дикі, але саме в таких обставинах народжувались справжні самородки. Двоє із нашого села потрапили в збірну СРСР. Знаєте, я інколи думаю про те, що якби дворовий футбол, який був у тому виді, загальне захоплення дітвори м’ячем збереглось до нашого часу, то українська збірна давно стала б чемпіоном світу…

‒ Ви з самого початку кар’єри багато забивали. Я знаю, наприклад історію, коли ви були нападником львівського «СКА-Карпати», наставник цього колективу Іштван Секеч проводив установку приблизно в такому плані: «Хлопці, все що вам потрібно ‒ це потрапити м’ячем у голову Гецка. М’яч рикошетом потрапить у ворота…» ?

‒ Мені зараз складно згадати такі нюанси, але особливого задоволення від буднів у армійській команді я не отримував. Хоча у Львові і квартиру пропонували, і звання прапорщика було вже не загорами. Проблема в тому, що отримавши прапорщика я поступив би на понад строкову службу. І якби пішов в іншу команду, то це міг бути тільки інший армійський клуб. Вибір, наперед, був би не великий. А якби попросився до цивільних ‒ в той самий «Чорноморець», мене б точно зарубали б під корінь.

Про походеньки в львівському СКА можна писати книгу. Чого варті тільки одні перельоти! Наш колектив виступав у першій лізі, а це в ті часи дуже високий рівень. Матчі, зрозуміло, проходили по всьому Союзу. І от зі Львова доводилось долати по три- чотири тисячі кілометрів, щоб долетіти  до умовного Барнаула. Як команду Збройних сил нас відправляли не звичайним рейсовим літаком, а тільки військовим, де замість салону з пасажирськими сидіннями ‒ дерев’яні лавочки по обидва боки, а замість туалету ‒ два відра під стінкою. Маршрут літака був накреслений не по прямій, а визначався виключно військовими коридорами. Цими коридорами ми могли кружляти доволі довго, перельоти займали до 12 годин… І в яких умовах! Вихід для мене знайшовся несподівано. Я дуже рано одружився, і, коли минав другий рік служби, моя дружина народила другу дитину. Служити залишалось ще півроку… І тут мене поклали у шпиталь із травмою. Команда відправляється у тривалий виїзд, а добрі люди мені порадили: тікай звідси, народження другої дитини знімає з тебе всю відповідальність перед військовими. По тихому, нікому не сказавши ні слова, я оформив папери, і з військовим квитком на руках виїхав з бази. В той час скандал з приводу моїх походеньок був небувалий!..

‒ Протягом кар’єри ви грали під керівництвом багатьох відомих тренерів. Хто на вас найбільше вплинув?

‒ До кінця життя буду вдячний Віктору Прокопенку, який знайшов у мені те, що не знайшли інші. В принципі це він визначив мою подальшу долю, повірив в мене. На відміну від абсолютної більшості хлопців у тогочасному Чорноморці, я був самоучкою, вихідцем із сільського футболу. Багато етапів футбольного навчання пройшли по мимо мене. Коли стільки всього доводиться надолужувати, мимоволі відчуваєш невпевненість. Віктор Євгенович чітко дав зрозуміти: «У твоїй грі багато недоліків. Працювати доведеться багато. Але якщо будеш гарувати попереду чекає хороше футбольне майбутнє.» І я трудився над недоліками, до отупіння відпрацьовуючи удари після тренування, залишаючись на полі на годину, а той на дві. Тренеру доводилось чи не силою виганяти мене з газону…

Пов’язану з Прокопенко добре пам’ятаю таку історію. В одному із останніх чемпіонатів СРСР «Чорноморець» приймав вдома, якщо мені не зраджує пам’ять, єреванський «Арарат». І програвав після першого тайму, причому абсолютно реально. Тоді у нас в команді проходила зміна поколінь. Половина ‒ молодь: я, Цимбаларь, Никифоров, Кошелюк, половина ‒ ветерани. І от в перерві Віктор Євгенович зайшов у роздягальню, оглянув усіх і говорить: «Не розумію, що відбувається. Ви тут самі розберіться (і багатозначно дивиться на «дідів»). Після гри побалакаємо.».

Як тільки двері за ним зачинились, наші «дідусі» зриваються і влаштовують молодим такий «розбір польотів», що «мама не горюй!». На другий тайм ми виходили хто з підбитим оком, хто з розбитою губою, але поєдинок той в підсумку все-таки виграли. Після другого тайму Прокопенко знову зайшов у роздягальню, він ніби нічого й не було, сказав: «Дякую, хлопці, тепер я бачу колектив у нас є!».

‒ Як ви вважаєте, у сучасному футболі ситуація, про яку ви тільки-но розповіли, можлива?

‒ Те що для мікроклімату в колективі подібні прочуханки деколи бувають корисні ‒ факт. Валерій Васильович Лобановський якось сказав: «Мені не потрібно, щоб гравці за межами футбольного поля ходили разом ‒ вони можуть один з одним навіть не здороватися. Але на полі повинні бути одним цілим.». Хоча, якщо відверто, не вірю, що в сучасних умовах одні виконавці можуть вчити уму-розуму. Футбол став іншим… 

Юрій ТРОХИМЧУК,

«МК» в Украине.

Ваш отзыв

Ваш коментар