Версія для друку Версія для друку

НА РУБЕЖІ ПАМ’ЯТІ ПАРТИЗАНСЬКОЇ СЛАВИ

Сучасне відтворення цієї історії розпочалося із організаційно-виробничого заходу − виїзної наради-семінару, проведеного дирекцією ДП “Довжанське лісомисливське господарство” місяць тому. Оглядаючи територію біля адмінбудинку Велико-Дільського лісництва її учасники звернули увагу на одиноку могилу. На пам’ятнику напис: “Домасевич Василь Федорович, капітан, білорус. 1924-1944”.
За кілька днів та ж група інженерно-технічних працівників продовжувала роботу в Річанському лісництві. В гаражі серед різного матеріалу виглядала стара металічна заіржавіла таблиця написана від руки “На цьому місці 9.09. 1944 р. загинув командир партизанського загону ім. Ватутіна, молодший лейтенант І.Г. Мельников”.
Разом із директором ДП “Довжанське ЛМГ” В.І Леднеєм побували у луківського підприємця П. Пасулі, щоб замовити меморіальну плиту. Петро Михайлович зробив роботу безоплатно. Радо зустріла нас і художник-дизайнер з каменю Т.І. Биба.
І автора, і Василя Івановича не могла не зацікавити особа партизанського командира. Обом нам про нього були відомі хіба що тьмяні спогади та перекази від представників старшого покоління про поховання партизан.
***
Розгортаючи турсу (у говірці верховинських лісівників − це непролазні молоді ліси в ріст чоловіка) власної пам’яті знаходимо добропорядну довжанську родину Н.Ю. та М.І. Кертисів. Їх батько і тесть, нині покійний, колишній директор місцевої восьмирічної школи Ю.В. Лапко все своє життя присвятив вихованню дітей. Окрім цього, як педагог, організатор створив у своєму навчальному закладі загін червоних слідопитів. Вірними його помічниками у цій справі стали − завуч Д.Д. Павлович та старша піонервожата Г.М. Ерделі. Щедрі душею, це миле подружжя охоче повідало про історію загону та складну драматичну, а в окремих його бійців навіть трагічну долю. До невинного обірваного молодого життя командира додалося ще й наклепницьке звинувачення у зраді окремими із тих, хто вижив із диверсійної групи. Чверть століття після загибелі, добре ім’я молодшого лейтенанта І.Г. Мельникова покривало тавро зрадника.
Передані Наталією Юріївною та Михайлом Іллічем матеріали із колишнього, нині, на жаль, розформованого шкільного музею бойової слави, як вуглини, притрушені попелом десятиліть, тільки-но здуєш його, починють пекти душу.
Загін ім. Ватутіна був сформований в м. Славута Хмельницької області у квітні 1944 р. штабом партизанського руху, при військовій раді І-ого Українського фронту. В його складі 11 чоловік, з яких п’ять до того воювали в партизанських загонах, інші − летіли в тил ворога вперше − були різними за досвідом, характерами, морально-бойовими якостями. Невдале десантування практично на саме село Ізвор, нині Родникова Гута, поранення кількох бійців, загибель найбільш досвідченого −комісара Проніна, рейди до Березників, Лисичова, мимовільне розділення загону як бойової одиниц призвело до втрати ним боєздатності. В один із таких моментів командування переходить до Андрія Ільїна. В загоні запанувала нездорова морально-психологічна обстановка.
9 вересня 1944 року Ільїн посилає Мельникова на зустріч з партизаном Демусом Є.А., який був поранений у ногу і переховувався в гр. Мателеги І.І в Лисичові. Через деякий час почулися постріли з того боку, куди пішов Мельников. Невдовзі він повернувся і сказав, що натрапив на мадярську засідку і ледве повернувся. Ільїн безпідставно звинуватив Мельникова у боягузтві та застрелив.
***
Рівно о 9 год. 15 хв. наша бригада − в.о. лісничого Річанського лісництва Є.О. Шкарупи та кілька майстрів лісу двома автомобілями вирушили лісовою дорогою біля Річки вверх.
Перед урочищем Водичний наша група розділяється на три. Крім нас, із Євгеном Олександровичем, через бирь − вузький дерев’яний місток через Ріку − переходить майсер лісу Ю.Д. Кремінь. Юрій Дмитрович, як найстарший і найбільш досвідчений − попереду. Далі й далі піднімаємося догори, хоча й не так стрімко, як на Ясіню. Юрій Дмитрович майже нечутно називає урочища, що проминаємо. Тут кінчається штрека, справа – урочище Чобіт. Ю.Д. Кремінь почав працювати лісівником, коли у 1985 році Євген Шкарупа ще й не народився, а до того дев’ять років трелював тут ліс.
Зліва починається урочище Партизан. Полишаємо Водичний і схилом градусів під 45-50 піднімаємося із старої хащі та повертаємо вліво, заходимо в справжній, понад людський зріст, доходимо до кількох смерек.
Тим часом директор держпідприємства В.І. Ледней веде голову районної ради С.В. Сухана і голову райдержадміністрації В.В. Ковбаска в сторону безпосереднього місця першого захоронення Іллі Григоровича Мельникова Поки вони повертаються, кілька чоловік вже повністю підготували основу для встановлення стели.
Місце для неї вибране не випадкове: тут ніби сама природа за мінімального людського втручання символічно відтворює подію, що сталася сім десятиліть тому у Водичному. Скельна порода виступає як своєрідний уверть (кореневище із землею вивернутого вітром здорового дерева) із якого “проростає” в устремлінні до окрайка неба між високими коронами плита: фронтальна сторона відшліфована до блиску, на ній – п’ятикутна зірка, обрамлена лавровим вінком, зліва – православний хрест, а під ними напис, що повідомляє про місце, де загинув командир партизанського загону ім. Ватутіна Мельников І.Г. (20.09. 1923 − 09.09. 1944). Тильну сторону стели автори Петро Пасуля і Тамара Биба залишили природною − коричнувата бугриста поверхня немов, колишні, непроста доля молодої людини, що народилася в передгір’ї Кавказу, а загинула за Карпатами.
−Цей пам'ятник не лише засвідчує нашу повагу до тих, хто віддав своє життя за визволення краю, − сказав Василь Ковбаско, − але й повинен стати туристичним об’єктом. Таким чином буде гармонійно поєднане героїчне минуле із сучасністю. Він повинен виконувати і виховну функцію
Голова райради Станіслав Сухан відзначив домінуючу роль у цьому процесі органів місцевого самоврядування:
− Ця стела встановлена завдяки депутату районної ради В. Леднею. Сьогодні активну участь у відзначеннні Дня партизанської слави взяли Лисичівський і Броньківський сільські голови Я.В. Пальок та Ю.Ю. Кузан. Завдяки їм не переривається стрічка пам’яті про наше героїчне минуле.
Перші керівники району добрим словом згадали колишнього директора Довжанської восьмирічної школи Ю.В. Лапка, завдячуючи якому та юним слідопитам було реалібітоване чесне ім’я Іллі Григоровича та перезахоронено його останки в центрі Довгого разом із двома іншими партизанами − М. Проніним та В. Баровим.
Своїми спогадами поділився і С.О. Чінчевич, який у складі довжанського загону червоних слідопитів у кінці 1960-х років пройшов шляхами ватутінців від Ізвора (теперішня назва Родникова Гута) до Довгого.
Учасники встановлення пам’ятника вшанували пам'ять І.Г. Мельникова хвилиною мовчання та салютами − трикратними пострілами із рушниць.
***
Де потік Водичний впадає у Ріку, постав пам'ятник, як зливаються їх води, так 22 вересня 2013 року встановлення пам'ятника партизанському командиру І.Г. Мельникову поєднало минуле із сучасністю, і вже більш багате, як річка водами, потекло у долину майбутнього.

Михайло ІСАК.
SONY DSC
SONY DSC

Ваш отзыв

Ваш коментар