Версія для друку Версія для друку

“… ТАМ, ДЕ НЕ ВИДНО ГРІШНИЙ СВІТ”

Над смарагдово-зеленим морем улоговини, між хвилями букових та березових крон, як дві зіниці, підносяться дві маківки церковних бань. В урочищі За Лазом  − це звернуті в синю седмицю безмежних небес − прямо до Бога − куполи літнього храму і дзвінниці Свято-Серафимівського православного жіночого монастиря в Приборжавському. Буднього літнього дня чи післяобіддя свята або в неділю подібна умиротворена картина відкривається перед одиноким мандрівником. Мимоволі    сповільнюєш крок, застигаєш ніби перед порогом іншого світу – звеличеного, багатшого, побудованого за законами добра, любові і справедливості.

Втрачається відчуття реального часу: ловиш себе на думці, що за вісімдесят років існування святої обителі це місце не втратило  своєї духовної аури, а навпаки −  стало намоленим, в якому збираються тисячі людських доль у горі і щасті, бідах і святах, болях  і радощах, із якими йдуть сюди паломники.

Божий промисел веде людину для визначення такого місця. Обирає того єдиного із тисяч, мільйонів вірних християн, на  чию долю випадає покласти труд свого життя у заснування і становлення Божої обителі. Серед сонму таких на нашій землі їх не багато. До них по праву належить ієромонах Гермоген, в миру Ю.І. Скунзяк (27.04. 1901 − 05.08. 1968 р.р.).

Народився Юрій Іванович Скунзяк у селянській родині, в селі Задньому, нині Приборжавське, де з давніх-давен шанувалася хлібробська  праця, віра в Бога і християнська мораль та дотримання родинних традицій. Основами виховання та формування його світогляду стали саме ці засади. Початкову освіту отримав у церковно-приходській школі. Невдовзі, після служби в чехословацькій армії в 1921-1923 роках, приймає доленосне рішення присвятити своє подальше життя чернечому служінню. Його вибір зупиняється на Спасо-Преображенському чоловічому скиті, що в селі Теребля Тячівського району. Юрій Скунзяк постригається у мантію із іменем Гермоген.

Празький архієпископ Савватій здійснює хіротонію його  в сан ієромонаха і призначає настоятелем Тереблянського Спасо-Преображенського скиту.

У кінці 1926 року єпархіальне управління призначає ієромонаха Гермогена на церковний прихід у село Сухо-Броньку. Тут він зводить невелику православну церкву. Не минає і календарного року, як отця Гермогена церковна влада направляє на прихід у село Колочава-Горб на Міжгірщині.

У 1933 році, звільнившись із прихода, повертається додому, і в урочищі За Лазом будує невелику дерев’яну церкву, яку 29 липня освятив синевірський священик Феодосій Горват.

Легенди, перекази

За давністю літ, ця, безсумнівно, історична подія закарбувалася у пам’яті земляків о.Гермогена цілою низанкою легенд, переказів, достовірних фактів, що інколи межують зі справжньою міфологією. Як правило, носії цих уривчастих відомостей − старожили та нащадки тих, хто був причетний до виділення землі у вибраному урочищі, допомагав у будівництві церкви, а  згодом − монашої обителі.

До їх числа без перебільшення можна віднести  й І.В. Сабадоша.

Ось, як сьогодні Іван  Васильович інтерпретує події, що передували відкриттю скита.

− Коли монах Гермоген повернувся в рідне село, то він почав шукати місце, де зміг би усамітнитися для розмов із Господом. Відразу вибір припав на урочище Цидорів за Малим Кривим. То між Приборжавським і Довгим − як іти у більш відоме урочище Житній. Але була одна перешкода:  по сусідству там жив чех із Марійов Гичканьов, а вони працювали по неділях, що не давало змоги сповна віддатися святості молитви.

Потім о. Гермоген задумав розміститися у Тіньох. Тут була інша перепона. З яри до осені Петровції держали там свої салаші − літні загороди для утримання отар овець і кіз − чулися постійні лайки.

Аж так, із Кузанового берега − уздрів Бартиші, За Лазом, − що не лише замилувало око, але й зігріло душу.

Автори книги “Свято-Серафимівський монастир у селі Приборжавському” А. Світлинець і С. Канайло із багатьох переказів наводять такий:

“Не менш цікавою є розповідь Івана Івановича Андрішка 1932 р.н. про те, чому о. Гермоген назвав скит на честь преподобного Серафима Саровського. Коли монах обирав місце для майбутньої обителі, то він обійшов різні куточки сільського гатара (території). І от, коли він піднявся на Кузанів верх (височина, з якої видно уже сучасний монастир у котловині), подумав, що непогано зупинитися б тут, на висоті. Але несподівано зліва від себе на декілька секунд  побачив образ преподобного Серафима Саровського, який тут же зник. Здивований таким видінням, звернув увагу на урочище, що лежало внизу, затиснуте з усіх боків горами і лісами. Вирішивши його подивитись, о. Гермоген спустився вниз. При переході через потічок перепоною  йому на дорозі стала велика змія. Здивований (уже вдруге за короткий час) розмірами та незвичним візерунком на шкірі, монах швидко приладнав свій фотоапарат і сфотографував змію. А ввечері, проявивши кадр, побачив лише потічок − змії не було. Тоді він твердо переконався, що в урочищі За Лазом побудує скит і назве його іменем Серафима Саровського.

Свою версію найменування святої обителі зафіксував у своїх записках І.В. Сабадош:

− Шандра, в монашестві Серафим, зостався в Сербії, а Гермоген уже давно − в Колочаві. Одного разу Серафимові сниться сон віщий, що Серафим  із Гермогеном йшли у свою землю і мою пустинь і там організували скит: “Не бійтеся ні холоду, ні голоду. І буду Вам усюди на допомозі до кінця вашого життя.”

Тоді Серафим (Шандра) пише листа Гермогену про цей віщий сон.

Будівництво  церкви. Розвиток монастиря

О. Гермоген за активної допомоги брата Федора та рідного вуйка Івана Дмитровича Федоричка (Кулаччиного) звели церкву, яка за розмірами та архітектурним вирішенням нагадувала радше середніх розмірів тогочасну сільську хату. Поки велося будівництво, монах із  помічниками жив у напівземлянці. Лише коли освятили церкву, в ній замість ковроша (хорів) обладнали  невелику для нього келію.

Земля, на якій побудавний скит на правах спільної власності, належала кільком сільським родинам − вони мали тут сінокоси. Отець Гермоген (Скунзяк) досяг усної домовленості із землевласниками про полюбовне  вирішення цього складного у всі часи питання.

З років раннього дитинства у пам’яті І.Сабадоша закарбувалася подія про перемовини між ієромонахом Гермогеном та батьком про викуп земельної частки, що у спадок  матері Ганні, дівоче призвіще Панько.

− Точно не пам’ятаю, − пригадує Іван Васильович, − але здається мені, що нянькові  о.Гермоген давав 230 тисяч чеських корун, а може й так ся договорили, бо  Поланя Райдиха уповіла, ош не взяла від нього нич, дала му землю безплатно. Їх було сім на ту частку, мож казати, мало що їм падалося.

Провівши чималу дослідницьку роботу, вже згадувані А.А. Світлинець та С.П. Канайло наводять у книзі ряд документів, які підтверджують обидва варіанти. Із віднайдених на 2003 рік 19 договорів купівлі-продажу найперший датується 5 квітня 1934 року і був складений між о. Гермогеном і Марією Панько, а останній − 15 січня 1943 року між о. Гермогеном та Іваном Петришенцем (нумерація  авторів).

Він як істинний угодник Божий відправляв у неділі та свята  вранішню молитву й літургію, а опісля був для прихожан щирим співбесідником, добрим порадником, гоїв лагідним словом душевні рани. Слава про ієромонаха, якому вдавалося зцілювати людські недуги, ширилася довколишніми селами. Що вже там казати, коли силою старанної, щирої молитви він поставив на ноги паралізовану жінку Федоричка (Лойоша) зі свого села. У рідному селі, де всі один про одного знають, якби то була неправда, ніхто б не повірив у чудодійне зцілення.

Виходячи із ситуації, що склалася, о. Гермоген приймає закономірне в такому випадку  рішення − передати скит сестрам –монахиням. У грудні  1938 року отримує від архиєпископа Савватія із Праги  листа  із такими рядками:

“На ваше сообщение относительно того, что вы готовы уступить свою пустиню сестрам-инокиням −даем къ тому Свое согласіе и спрашиваемь Божіе благословение на это дело».

Молимь Бога дабы Онь даль Свое благословеніе вашему ділу, дабы изь него получилась польза для Святой Православной Церкви и для народа”.

Фактична історія Свято-Серафимівської обителі як жіночого монастиря розпочиналася із поселення у ній  5 липня 1939 року Марії Дацьо та Євдокії Воринка із Колочави. Перша − одна із трьох доньок знайомого о. Гермогена із Колочави, які згодом всі стали насельницями Приборжавського монастиря.

Ранньої осені прийшла Марія Фельцан із Заріччя. У грудні, коли час щонайменше сприятливий для  прожиття у мінімально комфортному приміщенні, стала в ряди істинних служителів християнської віри  Марія Гачавська із Заднього.

Впродовж наступного року прибули також Марія Панько, Христина Павлище, Гафія Світлинець так само із Заднього.

«На початку літа 1941 року взялися за будівництво житлового корпусу. Сестри намісили глини і наробили вальки для зведення стін. Почувши, що потрібно до осені збудувати для сестер житло, місцеві селяни також прийшли на допомогу. Майже кожен день приходили сюди Юрій Ісак (Палаташ), Михайло Кришеник (Павлищанюк), Михайло Терембець, Іван Панько (Лукаш), Іван Маланка (Хромий). Згадують і лісника Івана Ісака (Ферко), який мав тут свою ділянку для нагляду».

У роки воєнного лихоліття кількість сестер-монахинь у обителі збільшилася. Так само післявоєнний період ніс на собі печатку вдовиного горя, сирітства, і нерідко єдиним прихистком для знедоленого серця ставав монастир, де невгасимо горіла свічка Віри, Надії, Любові.

Розвивалося монастирське господарство

У середині 1950-их років виникла нагальна потреба в побудові нового житлового корпусу. Наступного, 1957-ого, перебудували церкву.

А в радянській країні наростала нова хвиля переслідувань церкви. Накрила вона і Приборжавський жіночий  скит. Монахинь переселили у Липчанський жіночий монастир, нове призначення на послух  духівника у Свято-Різдва − Богородичного монастиря у с. Липча із єпархіального управління отримав і о. Гермоген. Драми, які відбувалися під час закриття Свято-Серафимівської обителі, прояви людського благородства і духовної ницості окремих служанок режиму гідні шекспірівського пера.

Відродження обителі

На довгих три десятиліття у Бартишах перестала звучати благословенна молитва во славу Господа.

Гори відлунювали дзвінкі дитячі голоси, веселий сміх. Сумно позирали келійні вікна на гомінку  юнь, смутною виглядала церква без хреста, в якій єдино «радісним» було лицемірство та бравурні піонерські марші і ура-патріотичні комсомольські пісні, подібні до «Мой адрес – не дом и не улица,  мой адрес – Советский Союз!».

Здавалося, вічна мерзлота атеїзму назавжди покрила місце духовного піднесення, єднання із Богом. Як весняний теплий вітерець, день за днем зменшує шегреневу шкіру снігової полонинської шапки Кука, так у кінці 1980-их років відтаяла богоборча політика комуністичної влади.

На початку 1989 року колишні сестри обителі Феодосія, Євпраксія, Варвара створили ініціативну групу по відродженню монастиря. Їм активно допомагала сестра Марина (Карапа), яка у той час несла послух у Москві при тодішньому патріархові Пименові.

І в селі зорганізовували свою групу, які підтримали монахинь, і разом з ними оббивали високі й малі чиновничі пороги. До її складу обрали братів Івана Юрійовича і Михайла Юрійовича – старших синів того Юрія Ісака, що допомагав засновувати скит о.Гермогену, І.В.Стецько, І.В.Кондор, І.В.Андрішко, І.П.Кришеник, І.І.Панько, І.Ф.Дурда, Д.М.Ісак (Мусюрь), І.В.Ісак (Удудик) та інші.

Як тільки сесія обласної ради прийняла позитивне рішення,  у монастир, а юридично він залишався піонерським табором Закарпатського обкому профспілки працівників будівництва і промбудматеріалів, прибули матушка Феодосія, сестри Варвара, Євпраксія, Михаїла, Февронія, Христина та молода послушниця Ольга (в рясі Ніна). А наступного дня, в неділю, 25 лютого першу службу відслужив о. Михаїл Кюкало при багаточисельній кількості прихожан довколишніх сіл та деяких сестер із Мукачівської обителі.

7 квітня 1990 року духівником монастиря призначили архімандрита о. Мефодія (Петровція), з іменем якого пов’язують найбільший розквіт через відбудову та новобудови після десятиліть занепаду.

Сучасність.

Свято-Серафимівська обитель у Приборжавському живе за тими ж духовними законами, що й при заснуванні. Та не лише заповітні, статутні положення живлять дух цього святого місця. Із дев’ятнадцяти сестер, які нині населяють монастир, несуть послух схімонахині Надєжда і Марина.

– Їм уже понад 80 років, – говорить ігуменья Серафима, –  а починали послух, коли монастир ще тільки будувався.

Сьогодення Приборжавського православного жіночого монастиря – у щоденних молитвах, господарських клопотах, розбудові обителі. Зовнішньо вона змінилася, важко її впізнати, хіба що залишилися впізнаваними храм та старий житловий корпус. Все інше сучасне. Але тут живий той невловимий дух, та й деякі матеріальні речі, що зберігають ту Віру, те Божественне натхнення, що допомагало о.Гермогену та сестрам монастиря гідно нести послух. Минулого року з благословення Високопреосвященнішого владики Феодора перепоховали останки о.Гермогена у склепі біля літньої церкви.

Духівник монастиря, ігумен Серафим до цього ніс послух у Свято-Пантелеймонівському православному чоловічому монастирі у Хустському районі, де дивним чином йому дістався типографський відтиск ікони із зображенням святого Серафима Саровського, яка була в келії о.Серафима (Шандри).

Трудами старшого архімандрита Макарія, а також сестер та благодійників у миру ця обитель за останні кілька років преобразилася. Ці зусилля – окультурення території, ремонт дороги, будівництво дзвіниці і літнього храму – належно оцінені: присвоєнням сану архімандрита, наданням права у всіх храмах України служити з відкритими царськими вратами до молитви «Отче наш».

Все, зроблене в монастирі, несе на собі відбиток засновника обителі та святого Серафима Саровськокого. Інколи це може проявлятися найнесподіванішим чином. Кілька років, як звели нову дзвіницю, стара стояла без призначення, аж поки минулого року не знайшлися кошти і там вирішили обладнати каплицю Серафима Саровського. Невдовзі сталося так, що хтось із паломників, помолившись, пішов не загасивши свічку, що впала на підлогу в кутку. Лише за випадковим збігом до приміщення зайшла одна із черниць та не дала полум’ю розгулятися. Тепер цей обгорілий куток нагадуватиме насельникам монастиря про слова, сказані угодником Божим: «Моя кончина одкриється пожаром…».

Михайло Ісак,

 

Автор висловлює подяку за надані матеріали І.В.Сабадошу та А.А.Світлинцю і С.П. Канайлу, чия книга «Свято-Серафимівський монастир у селі Приборжавське» послужила хорошим інформаційним довідковим путівником.

SONY DSC SONY DSC SONY DSC

Ваш отзыв

Ваш коментар