- Нове життя - https://nz-ir.com -

РІЧАНСЬКИЙ КРАЙ !

З самого початку моєї професійної діяльності в сфері мисливства я більш масштабно вивчав територію мисливських угідь Іршавщини, стацію мешкання звірів та птахів. В основному наставниками і порадниками в мене були досвідчені єгері, працівники лісової охорони, які бачили на своєму віку різних за посадами, освітнім рівнем,  інтелектуальними можливостями, одним словом, мисливців та рибалок, які приїжджали з різних куточків і не тільки Закарпаття за задуманим трофеєм, що мешкав в наших угіддях. Свідченням про  продуктивність наших угідь є не те тільки спогади, а старі фотографії, де засвідчено добуті мисливські трофеї на протязі  поетапного періоду минулого століття.

Через територію Іршавщини проходять  два пасма гір: Вигорлат-Гутинський вулканічний хребет з Великодільським масивом і найвищою вершиною г.Бужора — 1085 м. над рівнем моря і Полонинський хребет з масивом Боржавських полонин. Найвища вершина на території району гора Кук – 1362 м.

Угіддя Великого долу я знав добре, адже в Ільниці родився і, крім служби в армії і навчання у виші, нікуди не відлучався. Майже весь вільний час проводив в цих місцинах, які небезпідставно назвали Зачарованим краєм. Поряд з тим, я неодноразово був на полонині Кук, прилеглих пралісах, які своєю красою зачарували на все життя не одне серце природолюба, в тому числі і мене. І коли постало питання, яку територію обрати для наступного ознайомлення, я вибрав Річанський масив.

Її одного вересневого дня відвідала група з п’яти  чоловік, троє яких досконало знали ці угіддя. Прізвища їх називати не буду у зв’язку з тим, що це шановні люди, які  займали і займають відповідні посади в районі та області.

Представлю лише єгеря Ковача Василя Васильовича – професіонала своєї справи, надійного провідника і товариша для всіх нас.

Всю екіпіровку та інвентар неодноденного походу покладено в рюкзаки або по-тутешньому говору у «вацки», в широкі лямки підставлено плечі. Коли рушали з місця, взуття на ногах здавалося на два розміри більшим. Вибраним маршрутом керував лісничий, який лісовою стежкою почав підніматися в східну частину Боржавських полонин на Вододільний хребет повноводних закарпатських річок: Боржави та Ріки. Остання протікає через територію Міжгірщини та Хустщини.

Погода навіювала золоту осінь, в повітрі відчувалися ні з чим незрівняний запах пожовтілого листя і передчуття в освітлених місцинах білих грибів. Піднімалися ми досить впевнено, знаючи про певні крутосхили і заломи, які необхідно пройти за весь світовий день. Після дводенного походу від початку в урочищі Липова полянка ми сіли відпочити. Джерельно чиста вода з певним імпульсом і природною силою витікала з-під могутнього явора і так хотіла, щоб ми нею втамували спрагу мандрівника. Смак води здавався мені солодкуватим, напевно, із-за того, що температура її не дозволяла зробити більше одного ковтка. Після кількахвилинного відпочинку  ми піднялися, і рюкзаки для всіх нас були набагато важчі. Знаючи, що дорога далека, а торби стають все важчі і важчі, досвідчений лісничий, порадившись з єгерем в урочищі Липовий, вирішив перейти на баронку або мисливську стежку – одну з тих, які більше сотні років були прокладені на різних рівнях над рівнем моря з метою полювання і охорони цих угідь. Це унікальні споруди, які зв’язували гірські лісові масиви різних урочищ, підпорядкованих до радянських часів певному власнику, саме ці – графу Телекі. Проходячи урочищем Липові серця нашу увагу привернув штучний солонець і калюжі, в яких по розколоченій воді не так давно приймав ванни благородний олень — гордість наших Карпат.

— Початок реву, — вимовив єгер, — мабуть, ми його тепер підняли, бачите залишки крапель, що стікали на опале листя ще свіжі. Виходячи на лісову стежку, яка вела лісовим масивом на висоті 900 м., ми продовжили похід в урочище Кичеряний, де знаходився мисливський будиночок, в якому можна було переночувати. Сама стежка була в хорошому стані, де-не-де впале дерево, яке робило перепони, було розрізано. Біля обочини і навіть на самій стежці в невеликій кількості появлялися білі гриби. Спеціального кошика або корзини для збирання  грибів  у нас не було. Я виклав деяку провізію з дорожньої «салафанової» сумки в рюкзак, і в неї почали складати виключно молоді гриби, всією компанією. Я був здивований тим, що з нашої групи гриби цікавили тільки мене. Сумка з грибами поповнювалася, і стежка, якою ми йшли, вже не така прочищена.

— Ось до цього потічка ми з Василем Попиком три тижні тому прорізали повалені дерева, ще могли щось зробити, але закінчився бензин, — вимовив єгер, — а в інший раз вже руки  не доходять.

Біля того потічка ми легко пообідали і рушили, вже переступаючи повалені гілляки, обходячи повалені дерева, так би мовити, по чорнотропу. Дивлячись на сумку, яка була вже  майже повною з грибами, я задумався над тим, що сам ледве ноги тягну, похід триденний,  що з цих грибів буде, якщо  їх буду носити в «салафані» весь час. Через деяку годину ми зупинилися в північній стороні —  просвічувалось урочище Кичеряний. І, на перший погляд, все це, здавалося, було і не так далеко. Ніхто, крім єгеря, ініціативу взяти і нести в руках сумку з грибами не проявляв, а я з принципу хотів донести сам. Сонце сідало за обрій, ми дійшли до мисливського будиночка, в якому, крім нар, встелених сухим папоротником і столу, нічого не було. Проаналізувавши, що тут немає каструлі для моїх грибів, одним словом, столового інвентарю. Порадившись, лісничий прийняв рішення, що ще є час, і ми спокійно можемо перейти в інший будинок в урочищі Корондяк. Там в літній період постійно живе лісник зі cвоєю дружиною, і вони все необхідне, що нас цікавить, мають в своєму обійсті. Щоб не гаяти часу, йдемо навпростець через урочище Малі Водиці на незарослий волок, як мені сказали, біля самої залізної дороги. Я оглянувся — навкруги почало темніти з кожною хвилиною все більше. Маса повалених дерев заросла ожиною, які треба було перелізати, одним словом, залом для підготовки спецназу. Я і рюкзаку був нерадий, а тут ще сумка з грибами. В голові промайнула думка, мабуть, мене «розвели»  щодо залізної дороги. Запитати було нікого в зв’язку з тим, що всі ми йшли в одному напрямку, але кожен окремо і наближалися крізь темряву до невеликого гірського потічка Ільмоватий. Перейшовши його, лісничий зауважив, щоб я піднімав ноги і не спіткнувся в шпали, в яких, до речі, держалося полотно вузькоколійки. Ці місцини вони знали дуже добре і, вийшовши порівняно на добротну дорогу, почали з настроєм спілкуватися й кожен мав «дяку» спитати, що з моїми грибами? Гриби стали меншого об’єму, але на місці. Через деякий час ми спустилися в урочище Мости, де була встановлена багато років добротна альтанка. Із західної сторони обкладене вогнище, на якому  ще тліла грань. Зайшовши в альтанку, ми з великим задоволенням ледве зняли свій багаж, підклали хмизу на грань, і через кілька хвилин вже сіяв яскравий жовто-синій вогонь, віддаючи тепло і світло мандрівникам. В північній стороні від альтанки, на великій відстані, миготіло якесь світло.

– Навірно, Михайлич обходить ще худобу, — вимовив лісничий.

– Може, я піду в розвідку, подивлюся, яка там обстановка, чи готові приймати гостей, – сказав єгер.

— Розумно, йди – ходом, наказав лісничий.

Ми підклали ще хмизу у вогонь, набрали в склянку води і по черзі з горла тамували спрагу і голод.

— Може,  щось перекусимо, можна  картоплину із салом спекти. Не розслабляйтесь, —  з іронією промовив хтось із них, —  ми могли залишитися ночувати і в Кичеряному, але в нас мета — насмажити вдосталь грибів і нормально повечеряти. Через невеликий час на галявині з’явилося світло, яке випромінювалося, як виявилося, з віковічного «лампаша» (шахтарський, залізнодорожний ліхтарик із заправкою нафти). Не дійшовши до нас десяток метрів, лісничий спитав, як там справи ? Відповіді не було. Приблизившись до нас, —  щось те казали, я там не чув, бо дуже шумить вода, —  відповів єгер. Лісничий промовив попередню фразу і єгер відповів: «Всі живі, здорові, годину тому отелилася корова, але Соня дуже не задоволена, бо Міша ходив по гриби, пізно прийшов і ледве ноги приніс». Але після «теліня» все стало на свої місця.

— Що втелила ? – спитав лісничий.

— Теличку, напевно, з приводу цього добрі господарі і раді.

— Ну і слава Богу.  Мигаль пішов розбирати кімнату для нас, вогонь в кімнаті є, бо він сушить на «лісках» гриби, і добре, що Ви тут, не вечеряли в зв’язку з тим, що Соня півгодини тому насмажила повну каструлю грибів.

Особисто я не одно слово не вимовив, вичікуючи, що буде далі. Взявши надто важкий вантаж на плечі, польовою дорогою ми рушили за світлом, яке ніс єгер. По одну і другу сторону були складені копиці з недавно скошеної отави, яка виділяла приємний запах гірського різнотрав’я. Приблизившись до кордонного будинку в урочищі Корондяк, в якому з південної сторони  з окремим входом з лоджією і  коридором була обладнана кімната для гостей. На середині стола в «гранчаку» з пшеницею горіла свічка. На порозі зустрів нас господар Михайло Михайлович. Перший привітався і попросив вибачення від лісничого і всіх нас  за невеликі незручності з приводу сушіння грибів над «шпором», але я з кімнати все виніс, залишився тільки запах. Суху продукцію я склав у коридорі в мішках, а свіжим, порізаним і складеним на «лісках»  нічого не буде. Зайшовши в кімнату, де було все ідеально чисто з приємним запахом грибів, ми почали розв’язувати рюкзаки і готувати вечерю. Єгер розставив кожному тарілку з ложкою, а господар заніс велику каструлю з грибами, під яку на стіл підклав кухонну дощечку. На столі залишили хліб, деякі овочі і невелику кількість нарізаної ковбаси й свіжого овечого сиру. Спиртне різного виробництва в нас було і, як то кажуть, в таких переходах треба знати міру. Ми її додержувалися,  кожен із нас  особисто насипав собі в тарілку із застереженням лісничого: на ніч гриби їсти небажано.

Я такий рецепт приготування грибів, як в Корондяку, не зустрічав ніде.

З самого ранку, вдосвіта, наступного дня господар був на ногах, обходив домашню живність: двох корів,телицю, п’ять-сім овець, десяток курей. Після обходу худобу виганяли пасти лісовою стежкою у віддалене урочище Згарь.

З самого ранку ознайомився з господарством і грибними трофеями, які приніс М.М протягом тижня. Не вірив своїм очам – чотири великі «желевляні» мішки сухих білих грибів, два «кошари» ще не різаних і десяток немалих «лісок», які складені одна на одну в жилому приміщенні господаря. На кухні поралася середніх років жінка, дружина Михайла Михайловича – Софія Михайлівна, яка готувала нам сніданок – «токан» з бринзою. Це також унікальна верховинська страва. Я ніколи не бачив на той час таку кількість зібраних грибів, які в короткий термін необхідно було посушити. Поздоровавшись з М.М., який мав високий зріст, акуратний вигляд, чітку і приємну вимову, з суханським акцентом вимовив: «Ви тепер, як я зрозумів начальник по охоті» — так. — відповів я.

— Цього року досить скоро інтенсивно почали ревати олені. Вчора ввечері і навіть ранком зі Стидницької Бистрої я чув 3-х.

— Цей процес в оленів тільки почався і, будучи в угіддях, ви чутимете багато оленячих звуків, які сповіщають, що їх рід буде продовжуватися на майбутні роки. Це їхні місця, і, спостерігаючи роками за їхнім перебуванням, з впевненістю можу сказати, що в цих урочищах вони приносять і малят.

— М.М.,  де Ви стільки назбирали грибів?  — спитав я.

— У цих місцинах кожного року є що збирати, але цей рік особливий, і старі люди говорять, що це прикмета на сувору зиму. Спілкуючись, господар прикурив якусь незвичайну сигарету, з якої пішов особливий запах і було досить повільне згорання.

— Які сигарети Ви курите ? — спитав я.

— Особливі, мого виробництва, — відповів ММ.

— Як Вашого виробництва?

— Дуже просто. У травні вирощену розсаду трьох сортів тютюну жінка висаджує в город поруч з іншими культурами, достигле листя зриваємо, в затінку сушимо, окремо ріжу, і коли який сорт забагнеться, машинкою скручую і вживаю.

— Що то за машинка?

—  ходімо, я Вам покажу.

Відкрив  в добудові шухляду, з якої витяг металічну коробку сірого кольору з жовтим ободком. Всередині було нескладне обладнання для виготовлення фірмових сигарет.

— Все це мені привезли вже досить давно з Чехії, спеціальну бумагу довозять кожного року, навіть спеціальні мішки для порізаного тютюну теж з Чехії.

— М.М., я щось не бачу, де посаджений тютюн.

—  як не бачите? там за квасолею, біля хліва з південної сторони, він любить родючий грунт, і кожен рік місце вирощування міняємо.

Перейшовши невеликий клаптик землі, не більше 15 соток, де було посаджено і доглянуто різні культури, побачив, що росло більше 50 рослин тютюну. Кожен сорт мав свої ознаки.

—  М.М., я впевнений, що ця Ваша плантація росте в природніх умовах, яких немає в Закарпатті, Україні і цілій Європі. Якщо б знав Фідель Кастро, де вирощують культуру з Куби, то Ви б мали почесну нагороду.

Трохи подумавши, дід сказав: «Тютюн файний як на вигляд, так і на смак, і росте без ніяких хімікатів, кращий, як на Кубі».

Спустившись декілька десятків метрів до гірського потічка, на якому було споруджено штучний перепад, я спитав: «Як ця річка називається?»  «Так, як і ця місцина, — Кородняк, бере початок на полонині Кук».

Поки ми розмовляли, Софія Михайлівна винесла повне відро молока.  — Хочете теплого молочка? – промовила господарка.

—  Особисто  я тепле молоко ніколи не пив, тим більше, що тільки сночі отелилася корова, і це ще курастра. Ми не доїмо певний період після отелу, теля пускаємо під корову. Це молоко від сірої, яка отелилася більше 3-х місяців. Може, хлопці будуть, лісничий,  – промовив М.М., і пішов в будинок.

Вже минули десятки років з того часу, як відбулися ті дійства, переглядаючи фотографії тих незабутніх днів, перенесемось в царство природи, розуміння і взаємоповаги людей різних за віком, ще без великих посад з відмінним здоров’ям. Неодноразово бував я в цих місцинах у різні пори року, з лісничим, єгерями, просто друзями. Незабутні дні, коли М.М. провів нас вдосвіта з лісничим і нашими синами під Коритища послухати оленів. Територію він знав, як ніхто.

Досить крутими підйомами ми йшли в темряві більше години. Температура повітря знизилася майже до нуля. Ніхто не промовив, як було обумовлено спочатку, ні одного слова. Тут, на значній висоті природного плато, біля стовбура віковічного бука, який без ознак життя лежав біля свого місця, де віками жив, по жесту М.М. ми і зупинилися. Листя було прогребене, і без єдиного руху ми чекали невимовного дійства, яке з хвилини на хвилину повинно розпочатися в осінньому лісі. Ще до сходу сонця в урочищі Згарь дав звук, пронизливим басом, немолодий самець, потім періодично, з невеликим інтервалом в тому чи іншому місці різні за протяжністю любовні оленячі стони.

— Є  що послухати, — прошепотів лісничий.

— Ще посидім трішки, — вимовив М.М., — вчора в такий час старий бик відзовувався майже з цього місця, де ми тепер сидимо.

Не пройшло і десять хвилин, як із самого пралісу почувся хід і мичання звіра. Через мить настала мертва тиша.

— Невже почув нас, — подумав я.

Але через хвилину нечуваним голосом на всі звори дав про себе знати, що він тепер господар у лісі, і почав хід не більше 50 метрів паралельно від нас, в бік Стидницької гранки.

— Колір оленя жовтувато-сірий, роги не менше шістнадцятки,  — промовив я. — Слава Богу, самі бачите, є що послухати і навіть подивитись. — вже вголос заговорив М.М..

— Що будемо робити ? Тут ми вже більше трьох годин у лісі, може, щось перекусимо, подивимось солонець у Коритищах і по дорозі будемо збирати гриби.

— Як скажете, — відмовив лісничому М.М.

Вийшовши на дорогу недалеко від нашої засідки, ми знайшли декілька молодих білих грибів.

— Якщо є в цьому місці гриби, нам треба йти в напрямку Верхніх Водиць, там люди  майже не ходять, — промовив М.М.

— В чому питання: час у нас є, ходім, — зазначив лісничий.

Через півгодини нормального ходу ми були в задуманому місці. Привернуло увагу те, що, крім молодих, деякі гриби попадали від старості. Не гніваючи природу на невеликій території, ми акуратно набрали повні корзини і сумки, скільки могли нести. Присіли на дорогу, роздивилися, що ще залишаємо, мабуть, перестарілими цілий самоскид, але то є природа, вона розпорядиться, як їм бути. До речі, я вперше в житті побачив, що зрізаний гриб під саму шапку з молодого білого гриба. Зріз засох, а корінь продовжував рости.

Річанський масив – це унікальна природна територія, вододільний каньйон Полонинського хребта з природніми і штучними насадженнями.  Броницька ріка має найвищу продуктивність по відтворенню річкової форелі та харіуса. Свідченням тому є те, що в 1972 році рішенням сесії Закарпатської обласної ради на площі 394 га. був створений іхтіологічний заказник. Сама ріка: від початку до впадання в Боржаву має протяжність понад 20 км. А площа водостоку — понад 7 тис. га. По самій долині основного русла на початку минулого століття була побудована  залізна дорога, яка славно служила до середини 80-их років в природоохоронному та лісогосподарському комплексі, але з чиєїсь необдуманої дії була демонтована і «роздана в господарство».  До сьогоднішнього часу залишились декілька мостів, які є спорудою освіченого інженерного впровадження. Поряд з цим, на певній відстані один від одного за невеликий період часу було побудовано декілька будинків різних за призначенням, які збереглися в задовільному стані до сьогодення. Кожен із них має свою назву: Крушник, Вага, Широкий, Липовий, Корондяк, Плитний. Унікальна будівля в урочищі Іваньова, неподалік від самої гори Кук. Декілька невеликих мисливських будиночків в урочищах Кичеряний, Ільмоватий, Розгранський, Фечківська, Калильця, Валови. Річанський масив найбільш збережений від суцільних рубок і підставою для того, що в 1985 році тут було створено на площі 2408 га. зоологічний заказник державного значення. Річанський – це перша  в районі велика природно-заповідна територія, яка десятки років не допускає бензопили в свої межі. Я неодноразово, будучи в Корондяку, спілкувався з М.М. стосовно цих унікальних збережених місць. Відповідь була чітка: все це від Бога, але слід віддати належне і колишньому керівникові області Ю.В. Ільницькому, який оцінив ці угіддя, і лісничим, які тут працювали.

Вже тепер я осмислюю ті слова, що треба було набратися мужності, щоб стати на захист природи і зберегти для нащадків первозданну красу. Від себе хотів би додати і від Вас, М.М., і всіх працівників Річанського лісництва – це прості в спілкуванні і порядні в своїх  діях, без «гаміства» люди, що все це було і сьогодні є,  бо передається з покоління в покоління.

— Я особисто все своє трудове життя провів в лісовому господарстві, — говорив М.М. — У с. Суха я родився, знайшов свою долю, разом з дружиною нажилисьме 4-ох дітей, маємо свою хату і ділянку в селі, в якій живе і господарює дочка. В Кородняк ми приходимо на Юря (6-го травня), а закінчуємо сезон на Михайля (21 листопада). Коли діяла залізна дорога, то ми періодично ходили до церкви в неділю в зв’язку з тим, що господарство не можна було залишити без нікого. Тим більше тепер тільки по великим святам — від села до цієї садиби більше 20 км.

«Дідо, коли не має такої роботи, збереться в обід в село, мало там  помалатлує з цімборами, а в півночі вже тут», – продовжує розмову Софія Михайлівна.  Всі запитували: як ми йдемо навесні?

— Збираємо все, що необхідно, як переселенці, лісничий дає грузову машину, а дідо худобу з перекурами жене своїм ходом. На перших днях важко привикати, а в листопадові дні навіть не хочеться звідсіля йти.  Як розумію, Ви працюєте офіційно, маєте свій обхід, заробітну плату, стаж, а Софія Михайлівна,  як декабристка – Ваші проблеми повинна переносити на своїх плечах. За це я її і поважаю, — з мудрою усмішкою на обличчі сказав М.М.

— Не все ! — Твердо відповіла Соф. Мих.

— Як, М.М., риба в цих потічках є ? — запитав я.

— Це її стихія, в кожному бовчику, коли кошу, на мілині угріваються 2-3 струги (річкова форель) нижче Широкого, де більша вода — пирі (харіуси). Упаси Боже, я за тим дивлюся, лісничий  постійно питає, як там звірина, як риби. Це заповідник, і люди з села з цим звикли. Самі раді, що є що оберігати.

— Теплого молочка обов’язково будемо , але спочатку їстимемо гриби за компанію, бо ці лемаки тільки грибів не бачили, як Ви насмажили, і не пропадати добру, — з іронією сказав лісничий.

Ми вже зібралися викласти на стіл з рюкзаків зайвий вантаж, а лісничий покликав М.М., який зайшов в кімнату з великою корзиною розфасованих на 5 частин сухих білих грибів.

— Це залишаємо Вам, а це розберіть по «вацках», — вимовив М.М.

Я особисто почав відмовлятися, але лісничий зауважив, що цього робити неможна, тут так не прийнято, можемо образити господаря. За мить пролетіли ті дні. Вже перед сутінками ми прийшли до машин. Попрощалися, виїхали з заповідних місць. Із розв’язаного рюкзака виходив приємний запах сушених грибів, який запам’ятався на все життя. Залюбки б прийшли знову і знову на те природне дійство, яке проходить в кожну хвилину, не зважаючи на пору року. І все це у заповідній місцині, яка називається Річанський масив – гордість Іршавщини, всього закарпатського краю.

         Цей нарис присвячую пам’яті Михайла Михайловича та Софії Михайлівни Пальок, яких, на жаль, немає серед нас. Вони своєю порядністю, простотою доносили  до оточуючих людей високу людську поміркованість і мораль.

Василь Павлище,

голова Іршавської районної організації УТМР,

депутат Іршавської райради